Перегляд вихідного коду сторінки Лицар

[[Файл:Knight crop.JPG|thumb|Статуетка лицаря.]]

'''Ли́цар'''<ref>{{СУМ-11|Лицар}}</ref><ref>{{СУМ-20|Лицар}}</ref> або '''ри́цар'''<ref>{{СУМ-11|Рицар}}</ref> ({{lang-pl|rycerz}}, від {{lang-de|Ritter}}, «вершник»; {{lang-la|miles, caballarius}}, {{lang-fr|chevalier}}, {{lang-en|knight}}, {{lang-it|cavaliere}})&nbsp;— середньовічний [[Знать|шляхетський]] [[титул]] в [[Європа|Європі]].

Лицарство виникло у [[франки|франків]] у зв'язку з переходом у [[VIII]]&nbsp;ст. від народного пішого війська до кінного війська [[васал]]ів. Піддавшись впливу церкви та поезії, воно виробило моральний та естетичний ідеал воїна, а в епоху [[Хрестові походи|Хрестових походів]], під впливом виниклих тоді духовно-лицарських [[лицарський орден|орденів]], замкнувся у спадкову аристократію, що усвідомлювало себе міжнародним військовим орденом.
Посилення державної влади, перевага піхоти над кіннотою, винахід вогнепальної зброї та створення постійного війська до кінця Середньовіччя перетворили феодальне лицарство в політичний стан титулованої [[знать|знаті]].

Епоха лицарів, а разом з нею й головні атрибути: обладунки, зброя, поєдинки&nbsp;— залишилися далеко в минулому. У сучасному світі лицаря, в історичному розумінні цього явища, можна зустріти лише на сторінках книг, у фільмах, або як історичний символ. Незважаючи на дані тенденції, певні аспекти «лицарської епохи» збереглися і в сучасній дійсності, а саме, якості лицарів, які проектуються на чоловіків: честь, благородство, сила, доброта, здатність захистити слабкого<ref>{{cite web
 |url          = https://oleg-maltsev.com/ru/martial-arts/spanish/pochemu-muzhchina-dolzhen-byt-rycarem/
 |title        = Почему мужчина має бути рицарем?
 |author       = Мальцев О.В.
 |date         = 04.08.2018
 |website      = oleg-maltsev.com
 |publisher    = 
 |accessdate   = 2018-12-03
 |lang         = uk
 |archive-date = 26 вересня 2020
 |archive-url  = https://web.archive.org/web/20200926005808/https://oleg-maltsev.com/ru/martial-arts/spanish/pochemu-muzhchina-dolzhen-byt-rycarem/
}}</ref>.

== Етимологія ==
Слово «рицар» (від {{lang-de|Ritter}}, «воїн-вершник») прийшло в українську мову за посередництвом [[старопольська мова|старопольської]] та [[чеська мова|чеської]]. Воно фіксується в пам'ятках з останньої чверті [[XIV століття]]: і в польському (''рицерз''), і в чеському (''ритірж'') варіантах<ref>ССУМ.&nbsp;— Т. 2.&nbsp;— С. 293, 311—312</ref>. Первісно рицарями називали рядових [[дружина (військо)|дружинників]], двірських слуг або й заможних [[селяни|селян]], котрі утримували земельний [[наділ]] під умовою виконання [[військова справа|збройних послуг]] у війську [[сюзерен|господаря]]. Служба такого типу звалася «[[бояри|боярською]]» або «рицерською» й протиставлялася «тяглій», [[землеробство|землеробській]] (власне селянській) службі. Рицарем міг стати кожний, хто мав змогу озброїтись на власний кошт і, звичайно, був готовий ризикувати життям<ref name="Яковенко">Яковенко H. M.
[http://litopys.org.ua/istkult2/ikult221.htm Політична культура еліт] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20160328160727/http://litopys.org.ua/istkult2/ikult221.htm |date=28 березня 2016 }} // Історія української культури: у 5-ти томах.&nbsp;— Т. 2 (Українська культура XIII&nbsp;— першої половини XVII століть).&nbsp;— Київ, Наукова думка, 2001.</ref>. Поступово рицарі обросли пільгами й привілеями, що піднесло їхній соціальний престиж, збільшуючи відстань між ними й простолюдом, а військова служба перетворилася на родинний фах. Відтоді визначення&nbsp;— «боярин» чи «рицер»&nbsp;— щодалі частіше доповнювалося предикатом «[[шляхта|шляхетний]]»<ref name="Яковенко"/>.

== Виникнення ==
[[Файл:Knight into museum.JPG|thumb|left|200px|Експонат музею.]]
Предтечею лицарів як стану якоюсь мірою є стан [[Давньоримська кіннота|Еквітів]] (вершників) в [[Стародавній Рим|Стародавньому Римі]]. Хоча коріння цього феномену, все ж, сягає германських етносів, що знищили Рим.

Принципова зміна способів ведення війни та організації суспільних відносин в [[Європа|Європі]] пов'язана з падінням [[Римська імперія|Римської імперії]] під натиском кочівників зі сходу в ході [[Велике переселення народів|Великого переселення народів]] у IV—VII століттях. Важке озброєння [[сармати|сарматської кінноти]] і довгий прямий
[[меч]] зі зварної сталі [[гуни|гунського типу]] є очевидними прототипами [[озброєння]] середньовічних лицарів [[Європа|Європи]].
Оскільки саме [[кочівники]] (перш за все [[сармати]] і [[остготи]]) склали панівну верству суспільства після розпаду союзу під керівництвом [[Гуни|гунів]], першоджерелом відмінностей європейської лицарської культури [[Середньовіччя]] від культури [[античність|античності]] логічно вбачати в кочовій культурі прибульців. Однак, зважаючи на їхню відносну нечисленність, знадобилися століття на поширення її впливу в ході синтезу з місцевою основою.

Найпершими лицарями як відомо були [[Лицарі Круглого столу]] на службі у [[Король Артур|Король Артура І]], які жили у V столітті {{Джерело?}}.
 
У [[франки|франків]], у збройних силах яких ще в [[VII століття|VII столітті]] переважало піше військо, кінноту становили дружинники короля ([[антрустіони]]). Лицарство проявило себе у [[Франкська держава|Франкській державі]] у першу чергу під час нападу [[араби|арабів]], які разом з християнськими комітатами [[Іберійський півострів|Іберійського півострова]] (ті перейшли на бік арабів) проникли в [[Галлія|Галлію]]. У [[Галлія|Галлії]] вільним селянам було несила нести кінну службу у довгих походах, і [[Каролінги|Каролінгам]] для створення кінноти довелося спиратися на [[сеньйор]]ат (на панів).

Потреба у вершниках при [[Карл Мартелл|Карлі Мартелі]] і його синах спонукала королів роздати церковні землі на умовах [[прекарій|прекарію]]. [[Карл Мартелл]] роздавав церковні землі своїм дружинникам і вимагав від них кінної служби. Потім на тих же умовах почали роздавати і королівські землі як [[Бенефіція|бенефіції]]. Із [[VIII століття|VIII&nbsp;ст.]] у стані дружинників з'являються васи, [[васал]]и. Вільна, але (через брак власности) нездатна до несення кінної служби людина могла як [[васал]] отримати [[Бенефіція|бенефіції]]&nbsp;— або як осіла (Hintersasse)&nbsp;— ділянку орної землі. Наділення орною землею мало господарські цілі, роздача бенефіцій&nbsp;— військові. У [[васал]]ьні відносини ставали почасти вільні люди, почасти невільні. Вільний ставав васалом шляхом [[комендація|комендації]] (''manibus iunctis se tradit'') і приносив своєму сеньйору присягу на вірність (''per sacramentum fidelitas promittitur'').

Наприкінці VIII&nbsp;ст. присяга на вірність вимагається й від невільних (''servi''), які отримували [[бенефіцій|бенефіції]] чи посади (ministeria) або ставали [[васал]]ами. [[Карл Великий]] ще застосовував у своїх війнах [[піхота|піхоту]]. [[Людовик I Благочесний|Людовік I]] і [[Карл II Лисий|Карл II]] збирали в похід лише [[кіннота|кінноту]].

[[Файл:Tapisserie cavaliers.JPG | thumb | 250px | Лицарська кіннота в [[Битва при Гастінгсі|битві при Гастінгсі]]]]
[[865]]&nbsp;року від власника 12 гуфів землі вимагали мати [[кольчуга|кульчугу]] або [[Панцир (бойове спорядження)|панцир]], тобто приналежності важкої кінноти; легка кіннота мала бути зі [[спис]]ом, [[щит]]ом, [[меч]]ем і [[лук]]ом. Нижче за панцирних лицарів вільного стану (milites) стояли легкоозброєні [[вершник]]и, невільні за походженням (''vavassores, caballarii''). З оброчного населення можна було піднятися в [[міністеріал]]и, отримавши посаду при дворі сеньйора, нести службу легкоозброєного [[вершник]]а, а потім, заслуживши відповідний [[бенефіцій]], перейти у важку [[кіннота|кінноту]] і стати лицарем. Таким шляхом з середовища невільних виділився привілейований клас дворових слуг (vassi, servi ministeriales, pueri) при багатих феодалах. З розвитком [[Лен (феод)|ленної]] системи міністеріали отримували [[Лен (феод)|лен]] і залучалися до лицарської служби.

[[Файл:Ghent Altarpiece E - Knights of Christ.jpg|thumb|left|Лицарі на марші<br/>(фрагмент [[вівтар]]я собору [[Св. Бавон]]а в [[Гент]]і, розписаного [[Ян ван Ейк|Яном ван Ейком]], 1426—1432)]]

=== У Німеччині ===

У [[Німеччина|Німеччині]] [[міністеріал]]и з [[XI століття]] становлять особливий стан [[Міністеріал|динстманів]] (''Dienstmannen''), що стоять вище від містян і вільного сільського населення, але нижче від вільних лицарів. Ознакою їхнього невільного стану була неможливість кинути службу за бажанням. Переваги стану міністеріалів спонукали вільних, а з середини XII&nbsp;ст. навіть знать, добровільно підкорятися сеньйорам на правах міністеріалів. Це підвищувало положення класу в громадській думці. Перше місце серед міністеріалів належало динстманам короля і духовних князів (Reichsdienstmannen), далі йшли міністеріали світських князів. [[Прелат]]и, не рівні князям, і вільні феодали-не князі тримали, якщо і не динстманів, то все-таки невільних лицарів, що стояли нижче [[міністеріал]]ів. У південній та західній [[Німеччина|Німеччині]] такі milites (''eigene Ritter'') зустрічалися навіть на службі у тих же динстманів. В [[Австрія|Австрії]] та [[Штирія|Штирії]] [[герцог]]ським динстманам вдалося в другій половині XIII&nbsp;ст. зрівнятися з місцевою знаттю (вони стали Dienstherren), їх місце, як динстмани, зайняли невільні лицарі (''Eigenmannen''). У [[Північна Німеччина|північній Німеччині]], де князі роздавали лени переважно динстманам, знать із середини [[XII ст.]] стала масами переходити в міністеріали. Право з'являтися в графському суді і бути [[шефен]]ом з середини [[XIII ст.]] скрізь визнане за динстманами. У XIV столітті цілком забуте їх невільне походження, пам'ять про яке до XV&nbsp;ст. збереглася для ''eigene Ritter''. У [[XII століття|XII&nbsp;ст.]] вільні лицарі і лицарі-міністеріали розрізнялися як ''ordo equestris maior et minor''. Перехід нових шарів невільних класів або вільного, але не військового населення в лицарство був затриманий у середині XII&nbsp;ст. Починаючи з [[Гогенштауфени|Гогенштауфенів]], німецьке лицарство замикається в спадковий стан. Постанова [[Фрідріх I Барбаросса|Фрідріха I]] від [[1156]]&nbsp;року (''Constitutio de раси tenenda'') забороняла селянам носити [[спис]] і [[меч]], навіть [[купець]] не сміє оперізуватися [[меч]]ем, а повинен прив'язувати його до [[сідло|сідла]]. Ця конституція вводить і поняття про лицарське походження (''Ritterbürtigkeit''), miles ([[вершник]]) має право на [[поєдинок]], якщо може довести своє лицарське походження (''quod antiquitus cum parentibus suis natione legitimus miles existat''). Відповідно до «[[Саксонське Дзеркало|Саксонського Дзеркала]]», в істинного лицаря (von ridderes art) вже батько і дід повинні були бути лицарями. Інша конституція Фрідріха I (''Constitutio contra incendiarios'', [[1187]]&nbsp;— [[1188|88]] років) забороняла синам [[священик]]ів, [[диякон]]ів і [[селяни|селян]] оперізуватися [[меч]]ем за лицарським звичаєм.

=== У Франції ===

У [[Франція|Франції]] [[знать|знатними]] людьми вважалися власники земель, тобто [[феод]]ів (''fief-terre''), другою ознакою знатності стало допущення до посвячення в лицарі. Хоча прості люди і потрапляли іноді у лицарі&nbsp;— проте переважало правило, що в лицарі посвячували власника лену. Наділені ленами міністеріали, тобто люди невільних станів (''sergent fieffé, serviens''), прирівнювалися до вавасорів, тобто до нижчої знаті. Поки володіння феодом було головною ознакою знатності, [[містяни]] і навіть [[селяни]] могли набувати її простою купівлею ленів. У кінці [[XIII століття]] купівля [[феод]]ів незнатними людьми була ускладнена важким податком (''droit de franc-fief''), але в цей час у знать можна було потрапляти і через «дарування» (''lettre d'anoblissement'') [[суверен]]а, право «дарування» знатності стало привілеєм [[король|короля]].

=== В Англії ===

В [[Англія|Англії]] право посвячувати в лицарі (''knight'') дуже рано стало прерогативою корони. [[Генріх III (король Англії)|Генріх III]] і [[Едуард I]] вимагали обов'язкового посвячення в лицарі від будь-якого ленника, що володів щорічним доходом із землі не нижче 20 [[Фунт стерлінгів|фунтів]]. Факт володіння леном узяв верх над походженням особи.

Вплив церкви на військовий стан йшов спочатку через присягу на вірність, потім через присягу Земному або Божому світу, нарешті&nbsp;— через обряд освячення [[зброя|зброї]] перед врученням його воїнові, коли він досягав зрілості. «Вірність» передбачає виконання християнського обов'язку служити Богові, дотримання [[суверен]]ом миру по відношенню до церков, вдів, сиріт, обов'язок дотримуватися справедливості тощо. Земний і Божий світ (''treuga''і''pax''), скріплюють присягу, що встановлюється [[суверен]]ами і соборами. ''Pax'' охороняє від насильств все невійськове населення&nbsp;— [[клірики|кліриків]], жінок, [[купці]]в, [[селяни|селян]], а ''treuga'' обмежує чвари між самими лицарями.

=== В Україні ===
Представники рицарського класу в Україні з'явилися ще у часи [[Київська Русь|Руської держави]] та [[Королівство Русь (назва)|Руського королівства]].

В цей час західно-європейські джерела згадують про участь лицарів-українців у турнірах, які влаштовували різні європейські королі. Наприклад, поема ХІІ ст. «Сад троянд» повідомляє про «Гартніта і Гартунга з Русі» на турнірі у Вормсі.
Про звичай руських (давньоукраїнських) дружинників прикрашати бойові щити геральдичними кольорами або гербами повідомляє «Слово о полку Ігоревім», Іпатівський літопис, Радзивіллівський літопис та багато інших історичних писемних джерел.

В іншій європейській епічній поемі ХІІІ ст. «Ортніт» одним із головних героїв виступає лицар Ілля з Русі («Iliaz von Reuzzen»), чорний стяг якого прикрашало зображення Золотого Лева.
Таке ж зображення з підписом Герб Королівства Русі-України зустрічаємо в більшості європейських гербовників починаючи з ХІІІ ст.
Золотий лев на чорному або синьому полі витісняє різноманітні варіації зображення Тризуба, як герба Королівства Русі, починаючи з правління [[Данило Галицький|Короля Данила]].
Відомий також факт, коли на службу до Короля Данила під час походу у Гори Угорські приєдналася ціла хоругва лицарів гербу Сас. «…Початок роду гербу [[Сас]]&nbsp;— із Саксонії, тому так і називається. З Саксонії Драго-Саси пішли в хрестовий похід, а потім були на Уграх, звідки прибули на службу до руського князя Данила, а потім його сина Лева. Осівши в Руській землі, завели сім'ї та в різних родах тим гербом послуговувалися», писав у 1584&nbsp;р. польський хроніст [[Бартош Папроцький]].&nbsp;
Згодом Саси асимілювалися (ймовірно, з [[Бойки|бойками]]) та стали називатись найчисельнішим руським лицарським родом.

З середини 14-того ст. руське (українське) лицарство як клас починає підійматися, і Золотою Добою руського лицарства стає період 1360—1450&nbsp;рр., коли руські лицарі нічим не поступаються європейським ні в битвах ([[Сині Води|Сині води]] 1362, [[Зимовий похід]] 1396, [[Битва на Ворсклі (1399)|битва на Ворсклі]] 1399,&nbsp;[[Грюнвальдська битва|битва при Грюнвальді]] 1410, тощо), ні в нобилітаті. Лицарі отримують право збирати свій сеймик та фактично здійснюють&nbsp;паралельне королівському самоврядування, що чітко прослідковується у [[Конфедерація|конфедерації]] 1446 року. Яскравими представниками [[Лицарство|лицарства]], які активно відтворюються у сучасності, є учасники [[Грюнвальдська битва|Грюнвальдської битви]] 1410 року.

На жаль, нам поки багато невідомо з ритуалів посвячення та традицій українського лицарства.

Багато дослідників порівнюють українські козацькі війська, зокрема Військо Запорізьке, з лицарськими орденами Європи періоду Середньовіччя, навіть називають православним лицарським орденом Європи.
Запорозька Січ&nbsp;— подібно до середньовічних лицарів була пов'язана узами общини (societas), віри (religio) та покликання (vocatio) або мети.

В період розквіту [[Гетьманщина|Гетьманщини]], розвиваються досить тісні зв'язки між лицарями [[Мальтійський орден|Мальтійського ордену]] та Запорізькою Січчю. Хоча офіційно Мальтійський Орден на українських землях з'явився 1609 року, контакти мали місце й раніше. Князь Дмитро Вишневецький, який заснував Запорізьку Січ, розбудовував її за зразком Мальтійського Ордену.

З 1609 року, на території сучасної України, [[Мальтійський орден|Мальтійський Орден]] мав Волинське пріорство, створене на землях князя [[Януш Острозький|Януша Острозького]], який заповів Орденові свій маєток. Польський Сейм офіційно дозволив створення Волинського Пріорства. Дослідники кажуть, що багато козаків належали до цього лицарського ордену. «Мальтійцями» (членами ордену) також було багато представників української шляхти, деякі з них навіть заповідали свої маєтків на території України ордену.

== Культура середньовіччя ==
Лицарська культура виробляється у [[Феодальний лад|феодальному]] середовищі. Сам стан [[феодал]]ів був неоднорідним. Нечисленну еліту феодального класу утворювали найбільші землевласники&nbsp;— носії гучних титулів. Ці найбільш родовиті і шляхетні лицарі були на чолі своїх дружин, часом справжніх армій. Лицарі [[ранг]]ом нижче служили в цих дружинах зі своїми загонами, які з'являлись на перший поклик пана. На нижніх рівнях лицарської ієрархії стояли безземельні лицарі, все надбання яких перебувало у військовій виучці і зброї. Багато з них мандрували, примикаючи до загонів тих або інших ватажків, стаючи [[Найманці|найманцями]], а нерідко займалися грабунком.

Військова справа була прерогативою [[феодал]]ів і вони робили все, щоб максимально не допустити участі в битвах «грубих мужиків». Часто заборонялося носіння зброї і верхова їзда «базарним торговцям, селянам, ремісникам і чиновникам». Бували випадки, коли лицарі відмовлялися брати участь в битвах разом з простолюдинами і взагалі з піхотою.

=== Рицарський кодекс ===
Лицарств  разом з багатьма представниками церкви витворило власний кодекс етичних норм і звичаїв.

Згідно з цим кодексом, лицар повинен:

* діяти згідно з Євангелієм;
* бути доблесним;
* будь-якою ціною боронити свою честь;
* завжди дотримувати слова;
* зберегти вірність «дамі свого серця»;
* ставати на оборону слабших;
* не змінювати віру;
* стояти до останнього під час штурму замку.

=== [[Лицарське виховання]] ===
Згідно з поширеними в лицарському середовищі уявленнями, справжній лицар повинен був походити з хорошого роду. Поважаючий себе лицар посилався для підтвердження свого шляхетного походження на гіллясте [[генеалогічне дерево]], мав родовий герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася у спадок, в окремих випадках у лицарі посвячували за виняткові військові подвиги. Суворість правил стала порушуватися в процесі розвитку міст&nbsp;— цей привілей стали все частіше купувати.

У різних країнах існували схожі системи виховання лицарів. Хлопчика вчили верховій їзді, володінню зброєю&nbsp;— насамперед [[меч]]ем і [[спис]]ом, а також боротьбі і плаванню. Він ставав [[паж]]ем, потім [[Зброєносець|зброєносцем]] при лицарі. Лише після цього юнак удостоювався честі пройти через обряд посвячення в лицарі. Існувала і спеціальна література, присвячена лицарським «мистецтвам». Майбутнього лицаря навчали, крім іншого, і прийомам полювання. Воно вважалося другим після війни заняттям, гідним лицаря.

У [[лицар]]ів вироблявся особливий тип психології. Ідеальний лицар зобов'язаний володіти безліччю чеснот. Він повинен був бути зовні красивий і привабливий. Тому спеціальна увага приділялася поставі, одягу, прикрасам. [[Лати]] і кінська [[упряж]], особливо парадні, були справжніми витворами мистецтва. Від лицаря вимагалась фізична сила, інакше він просто не зміг би носити лати, що важили до 25-35&nbsp;кг. [[Лати]] починають втрачати свою роль тільки з винаходом вогнепальної зброї.

Від лицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу. Свою [[доблесть]] треба було весь час підтверджувати, і багато які лицарі знаходилися в постійному пошуку можливостей для цього. «Коли тут війна, я тут залишуся»,&nbsp;— говорить лицар в одній з балад поетеси Марії Французької. Нічого незвичайного не було в тому, щоб помірятися силою з незнайомим суперником, якщо той хоч чим-небудь викликав незадоволення. Організовувалися спеціальні [[Лицарський турнір|лицарські турніри]]. У [[XI]]–[[XIII]]&nbsp;ст. виробилися правила лицарських поєдинків. Так, їх учасники повинні були користуватися однаковою зброєю. Частіше за все спочатку суперники мчали один на одного зі списом напереваги. Якщо [[спис]]и ламалися, бралися за [[меч]], потім за [[Булава|булаву]]. Турнірна зброя була тупою, і лицарі старалися лише вибити суперника з сідла. При проведенні турніру після численних індивідуальних поєдинків, які могли продовжуватися декілька днів, влаштовували головне змагання&nbsp;— імітацію битви двох загонів. Лицарські поєдинки стали складовою частиною битв в нескінченних феодальних війнах. Такий поєдинок відбувався перед боєм, єдиноборство завершувалося смертю одного з лицарів. Якщо поєдинок не проводився, то вважалося, що бій початий «не за правилами».

{{main|Лицарський кодекс}} {{main|Лицарське виховання}}

Серед лицарства була розвинена станова солідарність. Історія знає немало прикладів істинно лицарської поведінки. Під час війни між [[Франки|франками]] і [[Сарацини|сарацинами]] один з найкращих лицарів [[Карл Великий|Карла Великого]] на ім'я Ож'є викликався на поєдинок з лицарем сарацин. Коли ж Ож'є хитрістю взяли в полон, його противник, не схвалюючи таких прийомів, сам здався франкам, щоб ті могли обміняти його на Ож'є. Під час однієї з битв в ході хрестових походів [[Річард Левове Серце]] виявився без коня. Його суперник Сайф-ад-Дин послав йому двох бойових коней. У тому ж році Річард звів сина свого суперника в лицарське достоїнство.

== Ритуал посвячення в лицарі ==
Див. також ''[[Посвячення в лицарі]]''

[[Файл:Tortillon.png|right|thumb|Тортільйон [[баннерет]]а]]

Вже за часів [[Тацит]]а вручення зброї молодому [[германці|германцеві]] в присутності народних зборів означало визнання його повнолітнім; зброю вручав хто-небудь з вождів племені, або батько, або родич юнака. [[Карл I Великий]] в [[791]]&nbsp;р. урочисто оперезав [[меч]]ем свого 13-річного сина [[Людовик I Благочестивий|Людовика]], a [[Людовик I Благочестивий|Людовик]]&nbsp;— свого 15-річного сина [[Карл II Лисий|Карла]]. Цей німецький звичай ліг в основу [[Середньовіччя|середньовічного]] посвячення в лицарі, як в члени військового стану, але був прикритий римським терміном&nbsp;— зведення в лицарі в середньовічних латинських текстах позначалося словами «надіти військовий пояс» ({{lang-la | cingulum militare}}).

Лицарем довгий час міг стати кожний. Спочатку в лицарі приймали (за німецькою традицією) з 12-ти, 15-ти, 19-ти років; проте в [[XIII століття|XIII столітті]] помітно прагнення відсунути його до повноліття, тобто до 21-го року. Посвячення найчастіше відбувалося у свята [[Різдво|Різдва]], [[Великдень|Великодня]], [[Вознесіння]], [[П'ятидесятниця|П'ятидесятниці]]. Звідси з'явився звичай «нічної варти» напередодні присвяти ('' veillée des armes''). Кожен лицар міг посвячувати в лицарі, але найчастіше це робили родичі присвячуваного, [[сеньйор]]и, [[король|королі]] та [[імператор]]и прагнули затвердити це право винятково за собою.

У [[XI століття|XI]]&nbsp;— [[XII століття|XII]] ст. до німецького звичаю вручення зброї додалися спочатку тільки обряд підв'язування [[золота шпора|золотих шпор]], одягання [[кольчуга|кольчуги]] і [[шолом]]а, ванна перед одяганням. ''Colée'', тобто удар [[долоня|долонею]] по [[шия|шиї]], увійшов у вжиток пізніше. До кінця обряду лицар вскакував, не торкаючись стремена, на [[кінь|коня]], скакав [[галоп]]ом і ударом [[спис]]а вражав [[квінтан|манекени]] (''quintaine''), закріплені на стовпах. Іноді самі лицарі зверталися за освяченням зброї до церкви; таким чином став проникати в обряд християнський мотив.

[[Файл:Codex Manesse Hartmann von Aue.jpg | thumb | Ідеалізоване зображення середньовічного лицаря: [[Гартман фон Аує]]]]

Під впливом церкви, німецький [[військовий обряд]] стає спочатку релігійним, коли церква тільки благословляла меч (''bénir l'epée'', в XII&nbsp;ст.), а потім і прямо [[літургія|літургійним]], коли [[Християнська церква|церква]] сама опоясує лицаря [[меч]]ем (ceindre l'epée, в XIII&nbsp;ст.). У стародавніх єпископських обрядниках розрізняють Benedictio ensis et armorum ([[благословення зброї]]) від Benedictio novi militis ([[посвята лицаря]]). Найдавніші сліди посвячення лицаря церквою знайдені в римській рукописі початку XI&nbsp;ст., але потім до XIII&nbsp;ст. немає слідів Benedictio novi militis; можна думати, що цей обряд виник у [[Рим]]і і поширився звідти.
[[Файл:Sugar-Loaf &amp; Ailettes by Le Duke.jpg | thumb| left | Гербові [[наплічник]] і погони ailettes, що носилися лицарями до появи справжніх металевих наплічників, у зв'язку з тим що вони, як і тодішні щити, були зроблені з дерева і шкіри, і носили їх, у основному, на [[Лицарський турнір|турнірах]] і [[Лицарський парад|парадах]]&nbsp;— на відміну від справжніх погонів служили лише для носіння гербів]]

Удар при посвяченні в лицарі вперше згадується на початку [[XIII століття]] а у [[Ламберт Арденський|Ламберта Арденського]] (Lambertus Ardensis), в історії графів [[граф де Ґінь|де Ґінь]] і [[граф д'Ардре|д'Ардре]]. [[Алапа]] проникла і в церковний обряд Benedictio novi militis. За [[єпископ]]ським обрядником [[Гільом Дюран|Гільома Дюран]], [[єпископ]], після [[Служба Божа|Служби Божої]], приступає до [[благословення]] [[меч]]а, який оголеним лежить на [[жертівник]]у, потім [[єпископ]] бере його і кладе в праву руку майбутньому лицареві; нарешті, вклавши [[меч]] у [[піхви]], опоясує посвяченого, зі словами:''«Accingere gladio tuo super femur etc.»''(хай буде підперезано стегна твої [[меч]]ем); по-братському цілує нового лицаря і дає''alapa'', у вигляді легкого дотику рукою; старі лицарі прив'язують новому шпори; все кінчається врученням [[прапор]]а.

Лицарський удар поширювався у [[Франція|Франції]] з півночі. Сучасники бачили в ньому випробування смирення. Для невільних [[вершник]]ів прийняття в лицарі було рівносильне звільненню, а тому, ймовірно, саме при їх посвяченні і з'являється вперше''colée''- удар, який треба в такому випадку зіставити з римською формою звільнення per vindictam, зберігався до VIII&nbsp;ст. (Формула відпущення раба на волю в церкві складена за формулою звільнення per vindictam; в англо-норманському праві знаходимо звільнення на народних зборах графства шляхом вручення зброї).

[[Файл:Codex Manesse Ulrich von Liechtenstein.jpg | thumb | … і [[Ульріх фон Ліхтенштейн]], [[Манесський кодекс]] (Codex Manesse)]]

У Німеччині стародавнім обрядом при посвяченні в лицарі є лише оперізування мечем при досягненні повноліття (''Schwertleite''); існування «удару» (''Ritterschlag'') до XIV&nbsp;ст. не доведено. [[Граф Вільгельм Голландський|Графа Вільгельма Голландського]] не було ще посвячено у лицарі, коли [[1247]]&nbsp;року його обрали [[Римський король|римським королем]].

У [[Йоганн Бекі|Йоганна Бекі]] (близько [[1350]]&nbsp;р.) зберігся опис його посвячення в лицарі шляхом удару. Лицар мав бути «miles»: тобто magnanimus (великодушний), ingenuus (вільнонароджений), largifluus (щедрий), egregius (доблесний), strenuus (войовничий). Лицарська присяга (votum professionis), між іншим, складала:
* щодня слухати обідню,
* піддавати життя небезпеці за католицьку віру
* охороняти церкви і духовенство від грабіжників
* охороняти вдів і сиріт
* уникати несправедливою середовища і нечистого заробітку
* для порятунку безневинного йти на поєдинок
* відвідувати турніри тільки заради військових вправ
* шанобливо служити імператорові в мирських справах
* не відчужувати імперських ленів
* жити бездоганно перед Господом і людьми
Поширення в [[Німеччина|Німеччині]] colée (удару) могло бути у зв'язку з французьким впливом при [[Карл IV (імператор Священної Римської імперії)|Карлі IV]]. Лицарський удар тепер отримував той, хто вже раніше володів зброєю, тоді як у старі часи вручення зброї при повнолітті і посвячення в лицарі завжди збігалися. Просте вручення зброї залишилося обов'язковим для кожного [[воїн]]а; урочисте освячення [[меч]]а, [[золота шпора|золотої шпори]] і «удар» стали ознакою прийняття воїна в [[лицарський орден]]. Молодий мужчина, що отримав зброю, стає [[зброєносець|зброєносцем]] (''scutarius, Knappe, Knecht, armiger, écyyer''). Однак, оскільки лицарство в соціальному відношенні замкнулося у вищий шар військової знаті, то зі «[[зброєносець|зброєносців]]» стають лицарями лише сини лицарів (''chevalier, Ritter, knight''); невільні, підвищуючись і отримуючи важке [[лицарське озброєння]]&nbsp;— не називаються тепер лицарями, а потрапляють до кола знаті як нижчий її шар під тим же ім'ям «[[зброєносець|зброєносців]]», яке сини лицарів (''Edelknecht, armiger nobilis'') носять тимчасово, перед посвяченням у члени [[орден]]у. Лицарство стає не стільки установою, скільки&nbsp;— за прикладом [[Франція|Франції]]&nbsp;— ідеалом для всього військового стану [[Середньовіччя]]. Тому не в анналах, а в [[поезія|поезії]] найяскравіше закарбувалися образи лицарів.

== Економіка ==
Жили лицарі за рахунок [[Лицарська плата|земельних наділів]] та відсотку з [[Трофей (військова справа)|трофеїв]]. На прикладі [[Четвертий хрестовий похід|IV хрестового походу]], згідно [[Жоффрей де Віллардуен|де Віллардуена]], частка здобичі підрозділу лицаря співвідносилась як <math>1</math>&nbsp;— <math>1 \over 2</math>&nbsp;— <math>1 \over 4</math> (лицар&nbsp;— кінний зброєносець&nbsp;— піший зброєносець)<ref>{{Cite web |url=http://www.e-reading.club/chapter.php/1038277/283/Villarduen_-_Zavoevanie_Konstantinopolya.html |title=Жофруа де Виллардуэн. Завоевание Константинополя. — М. : Наука (ГРВЛ), 1984. — 320 с.  |accessdate=11 грудня 2019 |archive-date=11 грудня 2019 |archive-url=https://web.archive.org/web/20191211194202/http://www.e-reading.club/chapter.php/1038277/283/Villarduen_-_Zavoevanie_Konstantinopolya.html }} Жофруа де Виллардуэн. Завоевание Константинополя.&nbsp;— М. : Наука (ГРВЛ), 1984.&nbsp;— 320 с. {{ref-ru}}</ref>.

== Позбавлення Лицарського звання ==

* ''Див. також [[Позбавлення Лицарського звання|Позбавлення лицарського звання]]''

[[Файл:Don Quijote and Sancho Panza.jpg|thumb|[[Дон Кіхот]] і [[Санчо Панса]]]]
Крім церемонії посвячення в лицарі, існувала також і процедура позбавлення лицарського звання, що звичайно (але не обов'язково) завершувалось передачею колишнього лицаря до рук [[кат]]а.
Церемонія відбувалася на [[ешафот]]i, на якому був повішаний зворотним боком [[щит]] лицаря (обов'язково із зображеним на ньому особистим [[герб]]ом), і супроводжувалася співом заупокійних молитов [[хор]]ом з [[дюжина|дюжини]] [[священик]]ів.
[[Файл:Vitrail Chartres 210209 09.jpg|thumb|Вітражі [[Шартрський собор|Шартрського собору]], [[Франція]]]]
У ході церемонії з лицаря у повному обладунку після кожного проспіваного [[псалми|псалма]] знімали будь-яку частину лицарських обладунків (знімали не тільки зброю, але й наприклад [[шпори]], які були атрибутом лицарської гідності). Після повного викриття і ще одного заупокійного псалма розбивали на три частини особистий [[герб]] лицаря (разом зі щитом, на якому він зображений). Після чого співали 109-й [[псалом]] царя [[Давид]]а, що складається з набору [[прокляття|проклять]], під останні слова якого геральд (а іноді особисто сам [[король]]) виливав на колишнього лицаря холодну воду, символізуючи очищення. Потім колишнього лицаря спускали з [[ешафот]]а за допомогою [[шибениця|шибениці]], петля якої була пропущена під пахвами. Колишнього лицаря під улюлюкання натовпу вели до церкви, де по ньому проводили справжню [[заупокійна служба|заупокійну службу]], після закінчення якої його передавали в руки [[кат]]а, якщо йому не було присуджено за [[вирок]]ом інше [[покарання]] (усе могло обмежитися позбавленням лицарської гідності). Після виконання [[вирок]]у (наприклад, [[страта|страти]]), геральди на повний голос оголошували дітей (чи інших спадкоємців) «''підлими (дослівно [[Вілан]]ами {{lang-fr|vilain }}, позбавленими чинів, які не мають права носити зброю і з'являтися і брати участь в іграх і [[лицарський турнір|турнірах]], [[при королівський двір|дворі]] і на королівських зборах, під страхом бути роздягненими догола і висіченими різками, подібно [[вілан]]ам і народженим від неблагородного батька''». Особливо страшним таке покарання було для німецьких [[Міністеріал|міністреалісів]], оскільки вони, навіть будучи лицарями (з приставкою фон), формально вважалися [[Кріпацтво|кріпаками]], і позбавлення лицарського достоїнства перетворювало їхніх нащадків у справжніх [[Кріпацтво|кріпаків]].

== Лицарська поезія, література та ігри ==

* ''основна стаття ''&nbsp;— '''[[Лицарський роман]]'''
* ''основна стаття ''&nbsp;— '''[[Лицарська поезія]]'''

[[Файл:Rolandslied.jpg|thumb|Сторінка з «[[Пісня про Роланда|Пісні про Роланда]]»]]

Формування лицарської літератури пов'язане з відкриттям індивідуальності, початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий і кровожерний воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з народом до суто індивідуальних проявів&nbsp;— кохання ([[Куртуазна література|куртуазна поезія]]) та особистих подвигів (лицарський роман). Паралельно з'являється й поняття індивідуального авторства. Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів ([[Бернард де Вентадорн|Бернарт де Вентадорн]]), труверів і міннезінгерів ([[Вальтер фон дер Фоґельвайде|Вальтер фон дер Фогельвейде]]), а лицарський роман переважно циклом про легендарного [[Король Артур|короля Артура]] ([[Кретьєн де Труа]], [[Вольфрам фон Ешенбах]]).

[[Файл:Codex_Manesse_052r_Walther_von_Klingen.jpg|thumb|Зображення турніру. Вальтер фон Клінґен ([[Codex Manesse]])]]
'''Лицарські доблесті '''
* мужність (''pronesse'')
* вірність (''loyauté'')
* щедрість (''largesse'')
* розсудливість (''le sens'')
* витончене спілкування, [[Куртуазна література|куртуазність]] (''courtoisie'')
* почуття честі, гонору (''honneur'')
* вільність (''franchisse'')

'''Лицарські заповіді'''
* бути віруючим християнином
* охороняти [[Християнська церква|церкву]] і [[Євангеліє]]
* захищати слабких
* любити батьківщину
* бути мужнім в битві
* коритися і бути вірним [[сеньйор]]у
* говорити правду і тримати своє слово
* берегти чистоту моралі
* бути щедрим
* боротися проти зла і захищати добро тощо

Пізніше романи «''Круглого Столу''», [[трувери]] і [[міннезінгер]]и поетизують придворне лицарство XIII&nbsp;ст. Серед [[вершники-міністеріалі|вершників-міністеріалів]] і [[зброєносець|зброєносців]], які заслуговують на [[лицарські шпори]] при дворах [[сюзерен]]ів, міг виникнути і [[культ дам]]; покора і повага стосовно дружини сеньйора, як істоті більш високій, перетворився на поклоніння ідеалу жінки і служіння дамі серця, в основному заміжній жінці, що стоїть за суспільним положенням вище за шанувальника. [[Столітня війна]] між [[Франція|Францією]] і [[Англія|Англією]] у XIV&nbsp;ст. внесла ідею «національної честі» в середовище лицарів обох ворожих країн.

;Гра: Створена сучасна гра на основі історії ''Лицарів [[Тамплієри|Тамплієрів]]''&nbsp;— «[[Knights of the Temple 2]]».

== Озброєння і тактика ==

[[Файл:Late medieval armour complete (gothic plate armour).jpg|thumb|150px|Лицарські обладунки 15 ст.]]
[[Файл:MET Armures.jpg|thumb|250px|left|Озброєння лицаря. [[Метрополітен-музей]], [[Нью-Йорк]]]]
У XI—XII&nbsp;ст. важкоозброєні лицарі захищали себе тільки [[кольчуга]]ми, а легкоозброєні [[вершник]]и йшли в бій абсолютно без металевих обладунків. У [[XIII століття|XIII&nbsp;ст.]], у міру того як важкоозброєна [[кіннота]] запасається [[нагрудник]]ами і [[корсет]]ами, у легкоозброєних вершників з'являються [[кольчуга|кольчуги]].'''

Кожен важкоозброєний лицар брав з собою в битву трьох коней (звичайно типу [[дестріє]]) і одного, двох або трьох [[зброєносець|зброєносців]], яких, зазвичай, набирали із залежних людей або лицарських синів, що не отримали присвячення в лицарі. [[зброєносець|Зброєносці]] спочатку йшли в битву пішими і під час сутичок залишалися позаду, із запасними кіньми і зброєю. Коли в XIV&nbsp;ст. серед лицарів укоренився звичай спішуватись під час битви, то [[зброєносець|зброєносці]] стали набиратися з легких вершників; рахунок лицарському війську став йти по «списах», рахуючи трьох вершників як один [[копия (підрозділ)|лицарський спис]]. На [[Рейн]]і для тієї ж лицарської одиниці з'явилася назва «gleve» (''glaive'').

Звичайною побудовою для загону лицарів у Середньовіччі був [[клин]] (''cuneus''). Такий «клин» міг складатися з декількох сотень лицарів, а іноді і з декількох тисяч. Найчастіше все лицарське військо вибудовувалося перед битвою в три бойові лінії, одна за одною, а кожна бойова лінія розпадалася на «клини» і мала центр і два крила.

У [[Франція|Франції]] зародилися [[лицарський турнір|лицарські турніри]] і вже звідти проникли до [[Німеччина|Німеччини]] і [[Англія|Англії]] (''couflictus gallici'').

== Лицарські ордени ==

Основна стаття&nbsp;— ''[[Лицарські ордени]]''

Лицарі [[Середньовіччя]] об'єднувались в організації, які назвались [[Лицарські ордени|орденами]] (анг. order). Ордени були як світськими так і духовними.
Перші релігійні ордени лицарів було створено під час [[хрестові походи|хрестових походів]] для захисту, супроводу, догляду за прочанами до [[Свята Земля|Святої землі]] і святих місць і захисту від [[мусульмани|мусульман]]. Умовами для членів ордену були бідність, [[целібат|цнотливість]], послух і військова служба. З середини 14-го Століття ордени давали надійну базу для влади монарха.
Серед основних&nbsp;— [[Мальтійський орден]], [[Орден Підв'язки]], Орден святого Гумберта , [[Орден тамплієрів]].

=== Сучасні лицарські рухи в Україні ===
Всеукраїнське Поважне Товариство, Орден Данила Галицького, [[Лицарський орден Паладинів]], Суверенний Християнський Лицарський Орден Святого Архистратига Михаїла, [[Українське лицарство «Залізняк»]].

== Замки ==

* Основна стаття&nbsp;— ''[[Середньовічні замки Європи]]''

Замки мали коло завдань, найважливішими з яких були військові та адміністративні. Як і інші оборонні споруди, замки могло бути використано як бази для операцій на ворожій території.
Зі становленням лицарства по всій Європі лицарі споруджують оборонні споруди&nbsp;— [[Замок (споруда)|Замки]] в основному з каменя. Пам'ятками середньовічного лицарства залишаються [[Замок (споруда)|замки]] [[XII століття|XII]]&nbsp;— [[XIV століття|XIV]] ст. Із виродженням лицарства такі замки перетворювалися іноді в розбійницькі гнізда, опорні пункти для систематичного грабунку сусідів і подорожніх. [[Рудольфу Габсбурзький|Рудольфу Габсбурзькому]] належить честь знищення в Німеччині великого числа розбійницьких гнізд таких лицарів-грабіжників.
При широкому застосуванні у війнах [[вогнепальна зброя|вогнепальної зброї]], а, особливо, після винайдення [[вибухівка|вибухівки]], оборонне значення замків зникає і їх припиняють будувати, хоча ще деякий час їх зводять із декоративною метою.

=== Лицарські замки в Україні ===
* Основна стаття&nbsp;— ''[[Замки України]]''
На території [[Україна|України]] існує багато [[замки України|лицарських замків]], здебільш у Західній Україні. Серед основних&nbsp;— [[Кам'янець-Подільська фортеця]], [[Генуезькі колонії у Північному Причорномор'ї|Генуезька фортеця]] у м. Судак, [[Олеський замок]], [[Збаразький замок]], [[Замок Любарта|Луцький замок]].
<gallery>
Файл:Olesko - Zamek 02.jpg|[[Олеський замок]]
Файл:Lutsk castle tower.jpg|[[Замок Любарта|В'їзна вежа Луцького замку]]
Файл:Nyrkow.jpg|[[Червоногородський замок]]
</gallery>

== Вшанування ==
У містах [[Коломия]], [[Харків]] є вулиця Лицарська.

== Див. також ==
{{навігація|Тема=Лицар|Вікісховище=Category:Knights|Вікісловник=лицар}}
<div style="-moz-column-count:4; column-count:4; -webkit-column-count:4;">
* [[Феодал]]
* [[Мальтійський орден]]&nbsp;— діючий лицарский орден
* [[Лицарські ордени]]
* [[Духовно-Лицарські ордени]]
* [[Чернечий орден|Чернечі ордени]]
* [[Лицарський роман]]
* [[Лицарська поезія]]
* [[Манесський Кодекс]]
* [[Лицарске виховання]]
* [[Магістр ордену]]
* [[Баннерет]]
* [[Лицар-бакалавр]]
* [[Бугурт]]
* [[Дама]]
* [[Сер]]
* [[Шевальє]]
* [[Каштелян]]
* [[Раубриттер]] ({{iw|raubritter||de}})
* [[Безземельні лицарі]]
* [[Чорний лицар]]
* [[Міністеріал]]
* [[Зброєносець]]
* [[Паж]]
* [[Йомен]]
* [[Кольчуга]]
* [[Бригантина (доспіхи)|Бригантина]]
* [[Лати]]
* [[Намет]]
* [[Сюрко]]
* [[Лицар (гральна карта)]]
</div>

== Примітки ==
{{reflist}}
==Інтернет-ресурси==
*[https://www.youtube.com/watch?v=7z6z0H70TS0&t=137s Історія лицарства]
{{Лицарство}}
{{Британська система нагород|колір=#87CEEB}}
{{Бібліоінформація}}

[[Категорія:Лицарі]]
[[Категорія:Типи персонажів]]