Перегляд вихідного коду сторінки Кембриджська суперечка про капітал

'''Кембриджська суперечка про капітал''', також '''суперечка про капітал'''{{Sfn|Brems|1975|с=369—384}} або '''суперечка двох Кембриджів'''<ref name="Васильев">''Е.&nbsp;П. Васильев'' [https://cyberleninka.ru/article/n/agregirovannaya-proizvodstvennaya-funktsiya-spor-dvuh-kembridzhey Агрегированная производственная функция («Спор двух Кембриджей»)] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20211201094431/https://cyberleninka.ru/article/n/agregirovannaya-proizvodstvennaya-funktsiya-spor-dvuh-kembridzhey |date=1 грудня 2021 }} // [[Вопросы экономики]] 6 (138)&nbsp;— 2006</ref>{{Sfn|Тома Пікетті|2014|с=231}}&nbsp;— дискусія між прихильниками двох різних теоретичних поглядів в [[Економіка|економічній науці]] на природу і роль [[капітал]]у. Критичні публікації почались в середині 1950-х і тривали до середини 1970-х років. Дискусія торкалась ролі та сутності капітальних благ, під критикою опинилась [[Неокласична економіка|неокласична концепція]] сукупного виробництва та розподілу{{Sfn|Tcherneva|2011|с=}}.

Назва виникла як віддзеркалення розташування учасників, залучених до дискусії, яка йшла, переважно, між економістами з [[Кембриджський університет|Кембриджського університету]] (Велика Британія), такими як [[Джоан Робінсон]] і [[П'єро Сраффа]], та економістами [[Массачусетський технологічний інститут|Массачусетського технологічного інституту]] в [[Кембридж (Массачусетс)|Кембриджі (США, штат Массачусетс)]], такими як [[Пол Семюельсон|Пол Самуельсон]] і [[Роберт Солоу]].

Англійську сторону частіше називають «[[Посткейнсіанство|посткейнсіанською]]», іноді «неорикардианською», а американську&nbsp;— «[[Неокласична економіка|неокласичною]]».

Велика частина дебатів мала [[Математика|математичний]] характер, а деякі основні елементи дискусії можна трактувати як частину ''проблеми агрегації''. Критика неокласичної теорії капіталу може бути коротко викладена наступним чином: теорія страждає «помилкою композиції»&nbsp;— ми не можемо поширювати [[Мікроекономіка|мікроекономічні]] концепції на [[Макроекономіка|макроекономіку]].

Суперечка оголила теоретичні протиріччя в економічній науці. Іноді сучасні автори не бачать в суперечці нічого значущого, описують її як «бурю в склянці води»{{Sfn|А. Коэн, Дж. Харкурт|2009}}. Підсумки дебатів та широта їх наслідків не мають консенсусного трактування серед економістів і залишаються дискусійними<ref name="Васильев" />.

== Попередня історія ==
У [[Класична економічна теорія|класичній політекономії]] [[економічне зростання]] вважається [[Екзогенність|екзогенним]]: воно залежить від зовнішніх [[Залежна і незалежна змінні|самостійних показників]], таких як [[Природний приріст населення|зростання населення]], [[технологічні зміни]], кількість [[Природні ресурси|природних ресурсів]]. Класична теорія стверджує, що збільшення одного з факторів виробництва ([[Найманий робітник|праці]] або [[капітал]]у) при збереженні іншого чинника незмінним і без технологічних змін призведе до збільшення обсягу виробництва, але зі [[Закони спадної віддачі|спадаючою швидкістю]], яка в кінцевому підсумку наблизиться до нуля{{Sfn|Bjork|1999|с=2, 67}}.

Так званий ''природний темп економічного зростання''<ref group="note">Спочатку [[Рой Харрод]] називав його «темп зростання [[Робоча сила|робочої сили]] в одиницях [[Економічна ефективність|ефективності]]». См. Harrod (1939).</ref> визначається як сума зростання [[Трудові ресурси|робочої сили]] і зростання [[Продуктивність праці|продуктивності праці]]{{Sfn|Dray et al|2011|с=}}. Концепція природного темпу зростання вперше з'явилася в статті [[Рой Харрод|Роя Харрода]] 1939 року у вигляді «максимальний темп зростання, що допускається зростанням населення, накопиченням капіталу, технічним рівнем і графіком робочого часу, маючи на увазі умову повної зайнятості»{{Sfn|Harrod|1939|с=}}<ref group="note"> Згідно [[Рой Харрод|Р. Харроду]], природний темп зростання&nbsp;— це максимальний темп зростання з урахуванням таких змінних, як [[Природний приріст населення|зростання населення]], [[технологічні зміни]] і зростання [[Природні ресурси|природних ресурсів]]. Це найвищий досяжний темп зростання, який забезпечить максимально можливе використання ресурсів, існуючих в економіці. Див. Harrod (1939).</ref>. Якщо фактичний темп економічного зростання падає нижче природного темпу, то рівень безробіття буде рости, а якщо він піднімається вище природного темпу&nbsp;— рівень безробіття впаде. Отже, природним повинен бути такий темп зростання, який підтримує безробіття на незмінному рівні.

Якщо припустити, що природний темп зростання є не екзогенних, а ендогенних (залежить від внутрішніх чинників, наприклад, від [[попит]]у або колишнього темпу економічного зростання), тоді це матиме два наслідки{{Sfn|Dray et al|2011|с=}}. Наслідком на теоретичному рівні, є вплив на ефективність і швидкість процесу коригування між природним і гарантованим темпами зростання в [[Модель Харрода — Домара|моделі зростання Харрода]]. Крім того, існують наслідки для вирішення питання, як слід розглядати процес зростання, а також для розуміння того, чому темпи зростання в різних країнах розрізняються: чи розглядається зростання як результат пропозиції (ми нарощуємо пропозицію до тих пір, поки не стикаємося з виробничими обмеженнями і подальше зростання можливе тільки після подолання цих обмежень); або результат попиту ([[кейнсіанство]]&nbsp;— ми завжди обмежуємо випуск продукції тому, що не можемо продати, а не тому, що не можемо виробляти); або зростання обумовлюється обмеженим попитом, поки не починають діяти обмеження пропозиції (якщо ми можемо виробляти, то зростання залежить від попиту, а якщо досягли технічного межі&nbsp;— зростання залежить від технологічних нововведень){{Sfn|Dray et al|2011|с=}}.

Харрод створив математичну модель зростання, згідно з якою природний темп зростання виконує дві важливі функції:

* По-перше, він встановлює межу розбіжності між фактичною швидкістю зростання і гарантованою швидкістю зростання<ref group="note">У статті Харрода, гарантований темп зростання&nbsp;— це такий темп, який виробляє достатньо [[інвестиція|інвестицій]], щоб вони забезпечували [[повна зайнятість|повну зайнятість]]. У цьому випадку немає розриву між [[заощадження]]ми і інвестиціями, немає недостатньої або надлишкової завантаженості виробництва. Це означає, що підприємцям не доводиться переглядати свої плани в бік підвищення або зниження. Див. Dray et al, 2011</ref> і [[Економічний цикл|циклічні]] зростання переборюють [[Рецесія|спади]]. Це важливо для формування циклічної поведінки в моделях економічного циклу, які засновані на [[Рекурентне співвідношення|рекурентних рівняннях]] першого порядку.
* По-друге, він судячи з усього вказує на максимально досяжний довгостроковий темп зростання<ref group="note"> Харрод називав його «соціально оптимальний темп зростання», не вказуючи, що його визначає.</ref>.

Природний темп зростання розглядається як суто екзогенний, який визначається зростанням робочої сили і зростанням продуктивності праці, які не розглядаються як ендогенні щодо [[попит]]у<ref group="note"> Бесомі стверджує, що з цієї причини теорія зростання Харрода є «зовсім не теорією зростання, а теорією [[Динаміка|динаміки]] економічного циклу навколо непоясненої траєкторії». Див. Besomi (1998).</ref>.

Крім того, в теорії Харрода не було ні фіскального, ні іншого економічного механізму, який міг би привести гарантовані темпи зростання у відповідність з природними темпами зростання, тобто щоб суспільство мало можливість максимально або найбільш повно використовувати свої ресурси.

== Головне питання ==
Грунтом для початку дебатів між неокласичними і [[Кейнсіанство|кейнсіанскими]] ([[Посткейнсіанство|посткейнсіанськими]]) економістами слугувало питання про те, чи є природні темпи зростання екзогенними або ендогенними по відношенню до попиту (зростання споживання є причиною зростання обсягу виробництва, чи навпаки&nbsp;— зростання обсягу виробництва є причиною зростання споживання). Кейнс і його послідовники стверджують, що зростання в першу чергу обумовлене попитом, оскільки збільшення пропозиції робочої сили, а також зростання продуктивності праці є реакцією на збільшення попиту, як національного, так і іноземного. На думку посткейнсианців, це не означає, що зростання попиту визначає зростання пропозиції без обмежень; скоріше вони стверджують, що не існує єдиного шляху зростання з повною зайнятістю і що в багатьох країнах обмеження зростання через попит пов'язане з надмірною [[Інфляція|інфляцією]] і труднощами [[Платіжний баланс|платіжного балансу]], як правило, виникає задовго до того, як будуть досягнуті обмеження з боку пропозиції (виникнуть труднощі зі збільшенням випуску){{Sfn|Dray et al|2011|с=}}.

На думку [[Джоан Робінсон]], предметом зіткнення двох Кембриджі були не стільки проблема вимірювання обсягу капіталу{{Перехід|#Проблема агрегації}}, скільки питання про первинність: заощадження визначають інвестиції за допомогою зміни цін, або інвестиції визначають заощадження через зміни в співвідношенні заробітної плати та прибутку<ref name="Марк Блауг 16">''[[Марк Блауг]]'' Методологія економічної науки, гл.16</ref>.

== Моделі ==

=== Модель Харрода&nbsp;— Домара ===
[[Файл:Модель_Харрода-Домара.png|міні| Рівень амортизації <math>(n+\delta)</math> та криві заощадження в моделі Харрода-Домара]]
{{головна|Модель Харрода — Домара}}
[[Рой Харрод]] у своїй головній праці{{Sfn|Harrod|1939|с=}} представив модель, яку згодом уточнив [[Овсій Домар|Євсій Домар]]{{Sfn|Domar|1946|с=}}. У ній зростання економіки залежить від рівнів [[Заощадження|заощаджень]] і продуктивності [[капітал]]у<ref group="note"> Аналогічна модель була запропонована [[Карл Густав Кассель|Густавом Касселем]]. Див. Cassel (1924).</ref>. Незважаючи на те, що відправні точки моделі відображали погляди Кейнса, модель Харрода-Домара стала попередницею [[модель Солоу|моделі Солоу]] (моделі екзогенного зростання, яка суперечить поглядам Кейнса){{Sfn|Hagemann|2009|с=}}.

Відповідно до моделі Харрода-Домара, існують три істотних параметра зростання: гарантований темп зростання; темп фактичного зростання; і природний темп зростання.

* Гарантований темп зростання&nbsp;— це темп зростання, при якому всі заощадження трансформуються в інвестиції, що дозволяє економіці стабільно розвиватися і не впадати в [[Рецесія|рецесію]].
* Фактичне зростання&nbsp;— це реальне збільшення річного [[Валовий внутрішній продукт|ВВП]] країни.
* Природний темп росту&nbsp;— це темп економічного зростання, який потрібен для підтримки повної зайнятості. Наприклад, якщо трудові ресурси ростуть на 3 відсотки в рік при інших рівних умовах, то для збереження повної зайнятості щорічний темп зростання економіки має становити 3 відсотки{{Sfn|Brems|1975|с=369—384}}.

[[Неокласична економіка|Економісти-неокласики]] вказали на недоліки моделі Харрода-Домара, зокрема, на те, що її рішення є [[Нестійкість|нестабільними]]{{Sfn|Scarfe|1977|с=}}. Наприкінці 1950-х років почалась академічна дискусія, яка привела до розробки моделі Солоу{{Sfn|Sato|1964|с=}}.

=== Модель Солоу&nbsp;— Свона ===
[[Файл:Solow(s_change).jpg|міні| Зміна норми заощаджень в моделі Солоу]]
{{головна|Модель Солоу — Свона}}
Модель була розроблена незалежно один від одного [[Роберт Солоу|Робертом Солоу]]{{Sfn|Solow|1956|с=}} і {{нп|Тревор Свон|Тревором Своном|en|Trevor Swan}}{{Sfn|Swan|1956|с=}} в 1956 році як альтернатива кейнсіанській [[Модель Харрода — Домара|моделі Харрода&nbsp;— Домара]]. Солоу і Свон запропонували [[Економічна модель|економічну модель]] довгострокового [[Економічне зростання|економічного зростання]] в рамках [[Неокласична економіка|неокласичної теорії]]. Довгострокове економічне зростання вони поставили в залежність від нагромадження капіталу, зростання трудових ресурсів або чисельності [[Природний приріст населення|населення]], збільшення продуктивності (технологічний прогрес). За своєю суттю модель пропонує неокласичну (сукупну) [[Виробнича функція|виробничу функцію]] (варіант [[функція Кобба — Дугласа|функції Кобба&nbsp;— Дугласа]]), яка дозволяє моделі «вступати в контакт з [[Мікроекономіка|мікроекономікою]]»{{Sfn|Acemoglu|2009|с=}}<ref group="note">Ідея використання виробничої функції Кобба&nbsp;— Дугласа в основі моделі зростання сходить до [[Ян Тінберґен|Яна Тінбергена]] Див. Tinbergen (1942, pp. 511—549). Див. Brems (1986 pp. 362—268).</ref>.

== Суперечка ==
Відсутність в моделі Харрода-Домара механізму, який міг би привести гарантований темп зростання у відповідність з природним темпом зростання, викликав дискусію в середині 1950-х років, яка «більше двох десятиліть займала найвидатніших вчених серед професійних економістів»{{Sfn|Dray et al|2011|с=}}. Неокласичну та неокейнсианську сторону представляли [[Пол Семюельсон|Пол Самуельсон]], [[Роберт Солоу]] і [[Франко Модільяні]], які викладали в [[Массачусетський технологічний інститут|Массачусетському технологічному інституті]] в [[Кембридж (Массачусетс)|Кембриджі, штат Массачусетс]], США, а кейнсіанську і посткейнсіанскую сторону представляли [[Ніколас Калдор]], [[Джоан Робінсон]], [[Луїджі Пазінетті]], [[П'єро Сраффа]] і [[Річард Кан]], які в основному викладали в [[Кембриджський університет|Кембріджському університеті]] у Великій Британії . Однакова назва цих двох міст визначила, що дискусію стали називати «суперечкою двох Кембриджів».

Обидва табори визнавали природний темп зростання як даність. Практично вся увага в дискусії була зосереджена на потенційних механізмах, за допомогою яких було б можливо домогтися того, щоб гарантовані темпи зростання наближались до природних темпів, визначаючи в кінцевому підсумку напрямок довгострокового рівноважного зростання. Американська сторона зосередилась на з'ясуванні, як взаємне заміщення зростаючих з різними темпами праці і капіталу впливає на співвідношення капіталу і випуску (результату виробництва). Англійська сторона зосередилась на розгляді, як зміни в розподілі доходів від виробництва між заробітною платою і прибутком впливають на норму заощаджень, виходячи з того, що схильність до заощадження з прибутку вище, ніж із заробітної плати{{Sfn|Dray et al|2011|с=}}.

Крім того, англійці доводили, що частки факторів виробництва в доході ([[Факторні доходи|розподіл доходу між факторами виробництва]]) і ціни цих факторів (в першу чергу, норма прибутку на капітал) не регулюються системою рівноважних конкурентних цін. Якщо частку або інший порядок розподілу доходів між факторами не встановити заздалегідь, то в моделях немає механізму досягнення рівноваги цін і стабілізації розміру часток для факторів при розподілі результатів виробництва.

== Ідеологічні розбіжності ==
Дебати виявилися досить емоційними, тому що начебто формальна критика теорії [[Граничний продукт|граничної продуктивності]] мала не тільки науково-академічні, а й ідеологічні наслідки. Відомий неокласичний економіст [[Джон Бейтс Кларк|Джон Кларк]] бачив рівноважну норму прибутку (яка визначає дохід власників основних засобів, капіталу) як ринкову ціну (яка в свою чергу залежна від застосованих технологій), пов'язану з пропорціями, в яких задіяні «фактори виробництва». Це зрівнювало економічну природу відсотків на капітал (як ціну капіталу) з економічною природою заробітної плати (як ціну праці). При цьому виходило, що прибуток власникам капіталу приносять звичайні (стандартні) операції в умовах конкуренції, а зовсім не якісь унікальні здібності підприємця. Відповідаючи на звинувачення, що він має на увазі «експлуатацію праці», Кларк писав{{Sfn|Schlefer|2017|с=101}}:
{{Початок цитати}} Мета цієї роботи ["Розподіл добробуту", 1899 рік] в показі, що розподіл доходів суспільства контролюється природним законом, і що цей закон, якби він працював без тертя, давав би кожному агенту виробництва ту кількість багатства, яке створює цей агент. Хоча заробітна плата і може бути скоригована шляхом угод, що укладаються між окремими людьми [маються на увазі прямі договори без впливу профспілок та інших «недосконалостей ринку»], але ставки заробітної плати, що виникають в результаті таких угод, по всьому, рівні тієї частини промислового продукту, який породжений саме працею; у свою чергу, відсотки [тобто прибуток] можуть бути скориговані шляхом аналогічного вільного торгу, і вони, природно, мають тенденцію дорівнювати частці продукту, яка породжена капіталом.
{{Oq|en|It is the purpose of this work [his 1899 'Distribution of Wealth'] to show that the distribution of the income of society is controlled by a natural law, and that this law, if it worked without friction, would give to every agent of production the amount of wealth which that agent creates. However wages may be adjusted by bargains freely made between individual men [i.e., without labor unions and other "market imperfections"], the rates of pay that result from such transactions tend, it is here claimed, to equal that part of the product of industry which is traceable to the labor itself; and however interest [i.e., profit] may be adjusted by similarly free bargaining, it naturally tends to equal the fractional product that is separately traceable to capital}}
{{Кінець цитати}}
Таким чином розподіл доходів треба розглядати в рамках загальної теорії формування цін, а не робити з цього міжкласову проблему. Такий висновок, з одного боку, суперечить класичній економічній теорії, де прибуток трактується як вилучення з результатів виробництва, що відбувається швидше адміністративно, ніж за ринковими законами; з іншого боку, розподіл в рамках теорії цін повністю залежить від можливості визначити і зпівставити між собою обсяги кожного з факторів виробництва {{Перехід|Проблема агрегації}}.

У свою чергу, [[кейнсіанство]] розглядає прибуток як винагороду за збереження, тобто за відмову від поточного споживання на користь створення засобів виробництва («капітальних благ», хоча пізніше [[Джон Мейнард Кейнс|Джон Кейнс]] і його послідовники вказували, що заощадження не ведуть автоматично до інвестицій в матеріальні засоби виробництва). З цієї точки зору, прибуток є нагородою для тих, хто високо цінує майбутній дохід і готовий жертвувати поточними задоволеннями. Однак, строго кажучи, сучасна неокласична теорія ''не'' говорить про те, що дохід капіталу або праці є винагородою в якомусь моральному або нормативному сенсі.

[[Джоан Робінсон]] вважала, що економічні процеси не призводять до рівноваги, тому безглуздо аналізувати рівновагу заради дослідження зростання капіталу{{Sfn|А. Коэн, Дж. Харкурт|2009}}, режим накопичення капіталу визначається не природною схильністю людей до заощадження, а обумовлюється структурою розподілу доходу між суспільними класами, тобто категорія капіталу в принципі не може бути представлена через [[Виробнича функція|виробничу функцію]].

На думку Сраффи, навіть якщо засоби виробництва «заробили» прибуток з розрахунку їх граничного продукту, це не означає, що їхні власники (тобто [[Капіталізм|капіталісти]]) брали будь-яку участь у створенні продукту і за це повинні бути винагороджені. Сраффа вважав, що [[норма прибутку]] не є ціною, і незрозуміло, чи визначається вона взагалі ринковими механізмами (зокрема, вона лише частково відображає дефіцит коштів виробництва щодо попиту на них). У той час як ціни на різні види засобів виробництва (капітальних товарів) є лише цінами, норма прибутку може розглядатися з [[Марксизм|марксистських]] позицій, оскільки вона відображає [[Соціальний клас|соціальну]] та економічну владу, яка дає меншості, що володіє капіталом, можливість [[Експлуатація праці|експлуатувати]] робочу більшість і отримувати прибуток. Але не всі послідовники Сраффа інтерпретують його теорію виробництва і капіталу таким марксиським чином. При цьому не всі марксисти приймають сраффівську економічну модель. Наприклад, Майкл Лебовіц і Френк Рузвельт дуже критично ставляться до сраффівської інтерпретації, за винятком суто технічної критики неокласичного підходу. Є також марксистські економісти, такі як [[Альберт, Майкл|Майкл Альберт]] і Робин Ханель, які вважають сраффівську теорію цін, заробітної плати і прибутку досконалішою за теорію Маркса{{Sfn|Albert et al|2017|с=358}}.

== Проблема агрегації ==
[[Файл:Cobb douglas.png|міні| [[Функція Кобба — Дугласа]] залежності результату <math>Y</math> від витрат праці <math>L</math> та капіталу <math>K</math> з високою еластичністю заміщення]]
[[Файл:Leontief.png|міні| [[Функція Леонтьєва]] залежності результату <math>Y</math> від двох факторів (витрат праці <math>L</math> та капіталу <math>K</math> з нульовою еластичністю заміщення, кольором відзначені рівні між [[Ізокванта|кривими байдужості]]) ]]
У [[Неокласична економіка|неокласичної теорії]] постулюється існування однозначного (функціонального) зв'язку між задіяними у виробництві «кількостями» ресурсів (праці і капіталу) та фізичним (натурально-речовим) обсягом продукції<ref name="Васильев"/>. Часто розглядається [[модель Солоу]], в якій [[виробнича функція]] може мати вигляд

: <math>Q = A f(K,L)</math> або <math>Q = f(K,L)</math>

де '''Q'''&nbsp;— кількість товарів на виході,

: '''A'''&nbsp;— коефіцієнт ефективності, що залежить від технології,
: '''K'''&nbsp;— сумарна кількість основних засобів (агрегований капітал),
: '''L'''&nbsp;— сумарна кількість праці.

При використанні різних функцій <math>f()</math> можливо отримати досить різні графіки. Модель Солоу орієнтована на використання різновиду [[модель Кобба — Дугласа|функції Кобба&nbsp;— Дугласа]], так як модель передбачає випуск продукції тільки одного роду (''«однорідного продукту»''), який використовується як для споживання, так і для інвестування<ref name="Васильев"/>. Передбачається, що одиниця виробляємого однорідного продукту береться в якості базового розміру масштабу цін. В моделі капітал однорідний за своїм фізичним складом або вважається, що його можливо звести до однорідного. Тому вартість кожного основного засобу виражається в певній кількості кінцевої продукції. Передбачається, що різні види праці також однорідні. По суті, така модель все товарне розмаїття реальної економіки спрощує до одного стандартного товару, а всі види праці&nbsp;— до одного її різновиду, всі види виробництва&nbsp;— до однієї фабрики, без поділу їх на декілька різних агентів. При цьому обидва вхідні параметри роблять позитивний вплив на випуск зі [[Закони спадної віддачі|зменшенням граничної прибутковості]] (висока [[еластичність заміщення]]).

У деяких більш складних моделях загальної рівноваги, розроблених неокласичної школою, праця і капітал передбачаються неоднорідними і вимірюються в фізичних одиницях.

Використання в [[маржиналізм]]і поняття граничної фізичної віддачі [[фактори виробництва|фактора виробництва]] передбачає, що можливо підрахувати використану кількості кожного з факторів виробництва і зробити аналіз впливу зміни кількості одного з факторів на випуск. Якщо визначити обсяг будь-якого фактора виробництва неможливо, тоді неможливо визначити віддачу не тільки цього фактора, але і всіх інших. Адже сама ідея граничної віддачі передбачає можливість зміни кількості тільки одного фактора при незмінних кількостях всіх інших, що неминуче вимагає можливості виміряти і контролювати кількісно всі використані фактори. Вважається, що доходи факторів праці та капіталу (заробітна плата, процентна ставка) визначаються ринком з балансу попиту і пропозиції, при цьому в точці рівноваги ціна фактора (витрати виробника на залучення додаткової одиниці фактора) дорівнює його граничній продуктивності. Таким чином, на ідеальних ринках товарів і ресурсів [[граничний продукт]] праці в одиниці товару буде дорівнювати частці від ділення заробітної плати на обсяг випуску. Для даної дискусії дуже важливо те, що [[норма прибутку]] (іноді її ототожнюють з [[Норма процента|процентною ставкою]], тобто вартістю позикових коштів) повинна дорівнювати граничному продукту капіталу (в даному випадку під «капіталом» треба розуміти «капітальні товари» або «основні засоби»).

Друге важливе припущення полягає в тому, що зміна ціни фактора виробництва призведе до зміни обсягу використання цього фактора&nbsp;— падіння заробітної плати призведе до зростання [[Норма прибутку|норми прибутку]] і до збільшення використання праці у виробництві. [[Закони спадної віддачі|Закон спадної граничної прибутковості]] має на увазі, що більш широке використання одного з факторів при [[Ceteris paribus|інших рівних умовах]] буде означати більш низьку граничну продуктивність: оскільки фірма отримує менше від додавання черговий одиниці основних засобів, ніж отримано від попередньої, за умови максимізації прибутку норма прибутку повинна зростати, щоб стимулювати використання цієї додаткової одиниці.

Тому теорія граничної продуктивності опиняється перед дилемою: якщо розподіл доходу між працею і капіталом ще не відбувся, то неможливо визначити сукупний (грошовий) розмір капіталу, так як він розраховується на підставі знання результату поділу доходу (підсумкового прибутку) і норми прибутку. Якщо ж розподіл доходу вже відбувся, то стає можливим говорити про грошовий розмір капіталу, але тоді теорія граничної продуктивності не може бути використана для пояснення розподілу доходу, оскільки пропорція розподілу буде встановленою зовні<ref name="Васильев"/>.

П'єро Сраффа та Джоан Робінсон, чиї роботи стали початком Кембридзької суперечки, вказували, що при застосуванні цієї моделі [[Диференціація доходів населення|розподілу доходів]] на користь капіталу виникає проблема системи вимірювання. Прийнято вважати, що капіталістичний дохід (загальний прибуток або дохід від власності) визначається як норма прибутку, помножена на суму (кількість) капіталу. У своїй журнальній статті, опублікованій відразу декількома виданнями («Review of Economic Studies» та «Economic Philosophy») Робінсон розкритикувала концепцію виробничої функції та неокласичну теорію розподілу доходу<ref name = "Васильев" />. Ще у 1954 році вона писала:
{{Початок цитати}} Виробнича функція була і залишається потужним інструментом обдурення. Студента, який вивчає економічну теорію, змушують писати '''Q = f (L, K)''', де '''L''' &&nbsp;— кількість праці, '''K'''&nbsp;— кількість капіталу, а '''Q'''&nbsp;— випуск товарів. Студента вчать вважати всіх робочих однаковими і міряти '''L''' в [[людино-година]]х; йому щось говорять про проблему індексу при виборі показника випуску; і квапляться перейти до наступного питання в надії, що він забуде запитати, в чому вимірюється '''K'''. Перш ніж у нього виникне таке питання, він сам вже стане професором. Так звичка до інтелектуальної недбалості і передається з покоління у покоління.
{{Кінець цитати|джерело= Виробнича функція і теорія капіталу{{sfn|Джоан Робінсон|1953}}}}

Як стверджувала Робінсон, крім цін для кожного капітального товару не існує іншого невід'ємного елементу цих товарів, який можливо скласти і результат вважати кількістю капіталу.<ref group="note"> Робінсон в роботі «Capital Theory up to Date» (1970) запропонувала поняття «leets» («латс») як зворотне прочитання ([[ананім]]) терміна «steel» (сталь) з роботи [[Джеймс Мід|Джеймса Міда]] «A Neo-Classical Theory of Economic Growth» (1960). У цій роботі Мід пише: «Ми, однак, почнемо з нереального, але простого припущення, що всі машини однакові (вони просто тони ''сталі'') і що ставлення праці до обладнання (тобто робітників до тонів ''сталі'') може змінюватися з рівною легкістю як в короткостроковій, так і в довгостроковій перспективі».</ref> Але розглянута модель ще до визначення цін вимагає знати або вміти підраховувати «суму капіталу», тобто вимагає підсумовування абсолютно несумісні фізичні об'єкти&nbsp;— наприклад, додавати кількість вантажівок до чисельності комп'ютерів. Якщо ж аргументи для виробничої функції брати в грошовому вимірі, то виникає ходіння по колу: виробнича функція визначає граничну продуктивність факторів, що визначає розподіл доходу на частки для факторів, а частка капіталу в доході визначає розмір потрібного капіталу (тобто задає вхідний параметр). Це протиріччя можливо вирішити тільки знаходженням натурально-речових (не грошових), однорідних одиниць вимірювання факторів виробництва і результату<ref name="Васильев"/>.

=== Ідеї Сраффи ===
Економісти-неокласики не бачили проблему у відсутності єдиної одиниці виміру капіталу, тобто у вимірі кількості фізично різнорідних капітальних товарів. Вони говорили: просто складіть грошову вартість усіх цих різних елементів капіталу, щоб отримати сукупну суму капіталу (враховуючи вплив інфляції). Але Сраффа показав, що грошова міра розміру капіталу залежить, в тому числі, від норми прибутку. І це велика проблема, тому що неокласична теорія говорить нам, що сама норма прибутку повинна визначатися кількістю використаного капіталу. Тобто в неокласичній аргументації виникає замкнуте коло. Зменшення норми прибутку гарантовано має прямий вплив на кінцевий результат для незмінної кількості використаного фізичного капіталу (обладнання), і зовсім не обов'язково призводить до зміни фізичної кількості використаного обладнання.

Розглянемо на прикладі. Припустимо, що капітал у вигляді основних фондів зараз складається з 10 вантажних автомобілів то 5 лазерів. Вантажівки продаються по {{Num|50000}} доларів за штуку, а кожен лазер&nbsp;— по {{Num|30000}} доларів. Таким чином, поточна вартість капіталу дорівнює сумі добутків (ціна) * (кількість) = 10 * 50000 + 5 * 30000 = {{Num|650000}} доларів = '''К'''.

Як уже зазначалося, якщо норма прибутку зросте, тоді '''K''' може змінитись. Щоб побачити це, визначимо вартість для двох видів засобів виробництва. Дотримуючись правил ціноутворення [[Класична економічна теорія|класичної економікі]] для виробленої продукції, для кожного товару ціна визначається витратами виробництва:

::: '''P''' = (вартість робочої сили на одиницю) + (капітальні витрати на одиницю) * (1 + '''r''')

Тут '''P'''&nbsp;— ціна товару,
: '''r'''&nbsp;— норма прибутку.

Припустимо, що власники заводів отримують винагороду у формі доходу, який пропорційний капіталу, який вони авансували для виробництва (при цьому рівень доходу визначається нормою прибутку). Припустимо, що вартість робочої сили на одиницю продукції дорівнює '''W''' в кожній галузі і не змінюється. При цьому і '''r,''' і '''W''' всюди рівні через конкуренцію, тобто через перетікання капіталу і робочої сили між галузями.

Такий підхід має ряд особливостей:
* Ця концепція ціноутворення відноситься до довгострокової тенденції ціни і відрізняється від стандартної неокласичної концепції «попиту та пропозиції». Таке різночитання може бути погоджено, якщо припустити, що зберігається постійна [[Ефект масштабу|віддача від масштабу]] (при збільшенні кількості всіх факторів в однаковій пропорції в тій самій пропорції збільшується випуск продукції).
* У цьому формулюванні норма прибутку не розглядається як ціна капіталу, що визначається попитом і пропозицією. Швидше, це більше відповідає [[Неокласична економіка|неокласичним]] уявленням про [[Прибуток|«нормальний» прибуток]]&nbsp;— базовий рівень прибутку, який власники капіталу повинні отримувати, щоб залишатись в бізнесі у своїй галузі.
* У той час як неокласична економіка передбачає, що «нормальна» прибутковість визначається сукупним виробництвом (як було розглянуто вище), це формулювання приймає норму прибутку як задану [[Екзогенність|екзогенно]], що ставиться під сумнів всю неокласичну теорію формування норми прибутку: якщо ми можемо перейти від граничної продуктивності капіталу до норми прибутку, ми повинні бути в змозі перейти від норми прибутку до граничного продукту від капіталу. У будь-якому випадку, мало хто з учасників Кембриджської суперечки розглядав критику Сраффи з таких позицій.

Повернемось до формули ціни, викладеної вище. Як і в реальному світі, капіталомісткість продукції (капітальні витрати на одиницю) різниться між галузями, які продукують різні види засобів виробництва. Припустимо, що для виробництва вантажних автомобілів потрібно вдвічі більше капіталу на одиницю продукції, ніж для виробництва лазерів (припускається, що ці пропорції будуть незмінні), тому капітальні витрати на одиницю дорівнюють {{Num|20000}} доларів для вантажних автомобілів (T) і {{Num|10000}} доларів для лазерів (L). Отримуємо:

::: '''P <sub>T</sub>''' = '''W''' + {{Num|20000}} * (1 + '''r''')

::: '''P <sub>L</sub>''' = '''W''' + {{Num|10000}} * (1 + '''r''')

Якщо '''W''' = {{Num|10000}} доларів та '''r''' = 1 = 100&nbsp;% (явне перебільшення використовується для наочності розрахунків), то отримуємо '''P <sub>T</sub>''' = {{Num|50000}} доларів і '''P <sub>L</sub>''' = {{Num|30000}} доларів, що відповідає цінам з прикладу і, як було зазначено вище, при цьому '''К''' = {{Num|650000}} доларів.

Тепер припустимо, що за інших рівних умов '''r''' падає до нуля (ще одне свідоме перебільшення). Тоді '''P <sub>T</sub>''' = {{Num|30000}} і '''P <sub>L</sub>''' = {{Num|20000}} доларів (падіння на 40&nbsp;% і 33,3&nbsp;% відповідно), а вартість капіталу у вигляді тої ж кількості обладнання тепер буде дорівнює 10 * 30000 + 5 * 20000 = 400 000 доларів (падіння на 38,5&nbsp;%). Таким чином, розмір '''К''' в грошовій формі змінюється в залежності від норми прибутку. Розмір капіталу в розрізі груп змінюється в залежності від відносної капіталоємності двох галузей, а ''не пропорційно один одному'' (як це відбувається при загальній інфляції або дефляції, коли змінюються ціни на один і той самий відсоток).

Такий дисбаланс не змінюється і в тому випадку, якщо припустити, що капітальні витрати на одиницю капітальних благ будуть залежати від зміни двох цін. Не міняє ситуацію і зміна розміру заробітної плати (вартості робочої сили на одиницю, '''W''').

Зрозумілим виходом є розрахунок розміру капіталу на основі першого набору цін та ігнорування їх зміна після виробництва (як у методиках корекції впливу інфляції). Проте, це не працює, тому що зміна норми прибутку розглядається теорією як зміна в ''певний момент часу,'' як математична даність, а не як частина історичного процесу. Справа в тому, що у випадку неспроможності неокласичної концепції пояснити справи, що відбуваються в обумовлений час (в статиці), марно сподіватись на розв'язання більш складних проблем [[Системна динаміка|динаміки]]. Ця критика неокласичної концепції швидше пов'язана з визначенням основних технічних недоліків теорії, ніж з пропозицією альтернативи.

В цілому, ця дискусія доводить, що розподіл доходу між факторами виробництва (включаючи норму прибутку '''r)''' допомагає підрахувати грошовий розмір капіталу, але сам розподіл не формується виключно грошовим розміром капіталу. Це також говорить про те, що фізичний капітал неоднорідний і його кількість не може визначатись додаванням настільки ж легко, як фінансовий капітал, який має тільки [[Гроші|грошову]] форму. Але і у випадку фінансового капіталу, його сукупний розмір залежить від розміру відсоткової ставки.

Сраффа запропонував метод підсумовування (який частково випливає з марксистської економіки), за допомогою якого можна було б виміряти розмір фізичного капіталу: шляхом перерахунку всіх машин до суми ''колишньої праці'' (попередніх періодів). Машина, вироблена в 2000 році, може розглядатись як використані для її виробництва трудові і товарні ресурси, випущені в попередньому періоді (у 1999 році), помножені на норму прибутку. У свою чергу, товарні витрати 1999 року можуть бути далі зведені до трудових і матеріальних витрат, які потрібні були для їх створення в 1998 році, знову помножені на норму прибутку. І так до тих пір, поки нетрудовий компонент не зменшиться до незначної (але ненульової) суми. Потім можна скласти вартість раніше витраченої праці на випуск вантажівки з вартістю раніше витраченої праці на випуск лазера.

Сраффа сам же і відзначав, що цей метод підрахунку як і раніше включав в себе норму прибутку і розмір капіталу залежав від неї. Це змінило прийнятий неокласичною економікою напрямок причинно-наслідкового зв'язку між нормою прибутку і обсягом капіталу. Крім того, Сраффа показав, що зміна норми прибутку призводить до зміни грошової оцінки одного й того ж фізичного капіталу, причому вельми нелінійним чином: зростання норми прибутку може спершу збільшити сприйняту вартість вантажівки більше, ніж лазера, але подальше збільшення норми прибутку може привести до прискореного росту ціни лазера в порівнянні з динамікою цін на вантажівку{{Перехід| Зворотне переключення технологій}}. Подальший аналіз призводить до висновку, що збільшення використання фактору виробництва, крім капіталу, може бути пов'язано з більш високою (а не нижчою) ціною цього фактору.

На думку критиків з англійського Кембриджа, цей аналіз являє собою серйозну проблему, особливо щодо ринку факторів виробництва, для неокласичного трактування [[Ціна|цін]] як відображення рівня [[Обмеженість ресурсів|обмеженості ресурсів]] і простої неокласичної версії [[Ефект заміщення|ефекту заміщення]].

=== Аргумент загальної рівноваги ===
Інший спосіб побачити проблему агрегування не спирається на класичні рівняння ціноутворення. Розглянемо зниження норми прибутку '''r''' за умови незмінності кількості капіталу і застосованих технологій. Таке зниження прибутковості можливе тільки при зростанні заробітної плати '''W.''' Наслідком будуть зрушення в розподілі доходів, що змінить структуру попиту на різні основні засоби (капітальні блага), що призведе до зміни їх цін. В кінцевому підсумку це викликає зміну значення '''K''' (як зазначалось вище). Виходить, що норма прибутку '''r''' не залежить від розміру '''K,''' як це передбачається в неокласичній моделі. Вплив взаємний&nbsp;— '''K''' впливає на '''г''' і '''г''' впливає на '''K.''' Ця проблема іноді розглядається (наприклад, у Мас-Коллеля, 1989) як аналог {{iw|Теорема Зонненшейна — Мантеля — Дебре|теореми Зонненшейна — Мантеля — Дебре||Sonnenschein–Mantel–Debreu theorem}} в теорії загальної рівноваги, з якої випливає, що моделі ''репрезентативних агентів'' (зведення усієї безлічі реальних економічних агентів і товарів до економіки, що складається з єдиного «репрезентативного» агента, одного-єдиного товару та лише двох факторів виробництва&nbsp;— праці й капіталу) без серйозних додаткових умов не можуть гарантувати знаходження такого агрегованого попиту/пропозиції, які б мали точно такий вплив на систему, який на неї справляє сукупність безліч різних агентів. Моделі репрезентативних агентів можуть це робити лише в обмежених, специфічних ситуаціях. Всі ці протиріччя говорять про те, що проблеми агрегування пов'язані не тільки з капіталом '''(K),''' але і з загальними витратами праці '''(L).'''

=== Математичний аргумент ===
Є ще один варіант поглянути на проблему агрегування. Багато економістів-неокласики припускають, що і окремі фірми (або галузі), і економіка в цілому відповідають [[Виробнича функція з двома змінними факторами|виробничій функції Кобба-Дугласа]] з постійною [[Ефект масштабу|віддачею від масштабу]], тобто вихід (випуск) кожної галузі <math>i</math> визначається рівнянням:

: <math>Y_{i} = A_{i}.K_{i}^{a}.L_{i}^{1-a}</math>

де: '''A'''&nbsp;— коефіцієнт, що залежить від технології,

: '''K'''&nbsp;— запас капітальних товарів (передбачається, що його можливо виміряти),
: '''L'''&nbsp;— кількість витрат праці,
: '''а'''&nbsp;— представляє технологію для галузі <math>i</math> (індекс <math>i</math> при '''а''' відсутній для зручності).

Проблема ось у чому: якщо ми не накладемо дуже суворі математичні обмеження, ми не зможемо довести, що така виробнича функція Кобба-Дугласа для галузі <math>i</math> плюс своя для галузі <math>j</math> (плюс функція для галузі <math>k</math> і&nbsp;т.&nbsp;д.) у підсумку дадуть виробничу функцію Кобба-Дугласа для економіки в цілому (де '''K''' і '''L''' є сумою всіх відповідних галузевих вартостей). Щоб сума галузевих виробничих функцій Кобба-Дугласа дорівнювала загальної функції Кобба-Дугласа, виробничі функції для всіх галузей повинні мати однакові значення '''A''' та '''a,''' що на практиці не спостерігається.

== Зворотне переключення технологій ==
Концепція '''зворотного переключення технологій''' демонструє, що не існує простого (монотонного, односпрямованого) взаємозв'язку між фізично використаними у виробництві ресурсами і рівнем прибутку. Сраффа довів, що можливі ситуації, коли одна й та ж технологія мінімізує виробничі витрати при низькій і високій нормі прибутку (процентних ставках), а інша технологія мінімізує витрати при середніх значеннях прибутковості капіталу. Таким чином, при обранні технології (компонентів фізичного капіталу) для забезпечення мінімальних витрат потрібно орієнтуватись не тільки на технічні аспекти, а і на поточну норму прибутку. З іншого боку, зазвичай відбувається зниження розміру застосовуваного капіталу щодо праці (зниження [[Капіталоозброєність|капіталоозброєності]]) при зниженні процентної ставки.

''Переключення технологій'' передбачає можливість вільного перерозподілу капіталу, а також наявність зв'язку між високими ставками (або нормою прибутку) і більш капіталомісткими методами виробництва. Таким чином, переключення технологій має на увазі відмову від простої (монотонної) залежності між кількістю застосованого капіталу і [[Норма прибутку|нормою прибутку]] (яку іноді ототожнюють з [[Норма процента|процентною ставкою]]). Наприклад, при зниженні прибутковості капіталу комерційні підприємства можуть перейти від використання одного набору технологій '''(A)''' до іншого '''(B)''' і при подальшому зниженні повернутися до першого '''(A).''' Ця проблема виникає як для макроекономічного, так і для мікроекономічного аналізу виробничого процесу та виходить за рамки проблем агрегації, що обговорювались вище.

У статті 1966 року відомий економіст-[[Неокласична економіка|неокласик]] [[Пол Семюельсон|Пол Самуельсон]] резюмує дискусію про зворотне переключення технологій: {{Початок цитати}} Явище повернення при дуже низькій нормі прибутку до набору технологій, які здавалися життєздатними тільки при дуже високій процентній ставці, включає в себе більше, ніж просто езотеричні труднощі. Воно показує, що прості міркування [[Вільям Стенлі Джевонс|Джевонса]], [[Ойґен фон Бем-Баверк|Бем-Баверка]], [[Кнут Віксель|Викселля]] та інших неокласиків (про те, що оскільки процентна ставка падає внаслідок утримання від поточного споживання на користь майбутнього, то й техніка повинна постійно ставати більш швидкою, більш потужною та більш продуктивною) не можуть бути універсальними. {{Кінець цитати | джерело = «Підведення підсумків»,''[[Quarterly Journal of Economics]]'', т. 80, 1966, с. 568.}}

Самуельсон наводить приклад, що включає як сраффівську концепцію виробництва нових товарів з використанням праці та капітальних товарів, які являють собою «мертву» або «колишню» працю (в цьому випадку устаткування не грає самостійну роль фактору виробництва, залишається тільки праця «жива» або «мертва»), так і «[[Австрійська школа|австрійську]]» концепцію «[[Обхідні методи виробництва|обхідних методів виробництва]]» (попит на споживчі товари побічно сприяє розвитку добувної та важкої промисловості через що формується [[Лаг часовий|лаг у часі]] між виникненням попиту і появою можливості його задовольнити)&nbsp;— імовірно, фізичної міри капіталоємності .

Замість того, щоб просто приймати неокласичну виробничу функцію як належне, Самуельсон пішов сраффівським шляхом конструювання виробничої функції виходячи з наявності альтернативних варіантів виробництва продукту, які мають різні комбінації факторів виробництва. Самуельсон показує, як максимізація прибутку (мінімізація витрат) вказує на найкращий спосіб виробництва продукції з урахуванням екзогенно (зовні на незмінному рівні) встановлених заробітної плати або норми прибутку. Самуельсон в кінцевому підсумку відкидає свою власну колишню думку про те, що за допомогою «сурогатної виробничої функції» фізично різнорідний капітал можливо розглядати як єдиний товар (капітальне благо), до того ж однорідний з єдиним споживчим товаром.

Розглянемо «австрійський» підхід Самуельсона. У його прикладі є два методи виробництва '''A''' та '''B,''' які використовують працю в минулому (минулі роки позначено як ''- 1,'' ''- 2,'' ''- 3''), щоб зробити 1 одиницю продукції зараз (0&nbsp;— поточний рік).
{| cellpadding="2" align="center" border="1"
|+ Дві технології виробництва
! ''період''
! ''вхід/вихід''
! технологія А
! технологія Б
|- align="center"
! ''- 3''
| rowspan="3" | ''витрати праці''
| 0
| 2
|- align="center"
! ''- 2''
| 7
| 0
|- align="center"
! ''- 1''
| 0
| 6
|- align="center"
! ''0''
| ''продукт''
| 1
| 1
|}
Використовуючи цей приклад Самуельсон демонструє, що неможливо визначити рівні «обхідного виробництва» для двох методів в цьому прикладі, що суперечить твердженням [[Австрійська школа|австрійської школи]]. Він показує, що для максимізації прибутку в залежності від норми прибутку

* вище 100 відсотків буде застосовуватись метод '''А;'''
* від 50 до 100 відсотків&nbsp;— метод '''B;'''
* нижче 50 відсотків&nbsp;— метод '''А.'''

Розмір відсоткових ставок у прикладі екстремальний, але досить легко показати, що це явище переключення технологій відбувається і в разі використання більш помірної прибутковості капіталу.

У другій таблиці наведені три можливі відсоткові ставки і підсумкові витрати на оплату праці для двох методів. Оскільки продуктивність кожного з двох процесів однакова (вони випускають однакову кількість однакової продукції), достатньо просто порівняти витрати. Витрати для поточного часу (період 0) розраховуються виходячи з того, що кожна одиниця праці коштує '''w''' доларів для найму:

: <math>Cost = (1+i)w.L_{-1}+(1+i)^{2}w.L_{-2}+(1+i)^{3}w.L_{-3}+...+(1+i)^{n}w.L_{-n}</math>

де <math>L_{-n}</math>&nbsp;— кількість трудовитрат за період <math>n</math>, що передує поточному (періоду 0).
{| cellpadding="2" align="center" border="1"
|+ Кінцеві витрати на плату за три минулих періоду з урахуванням процентної ставки і живої праці
! ставка відсотка
! витрати при методі А
! витрати при методі Б
|- align="center"
| ''150&nbsp;%''
| '''43,75'''
| 46,25
|- align="center"
| ''75&nbsp;%''
| 21,44
| '''21,22'''
|- align="center"
| ''0&nbsp;%''
| '''7,00'''
| 8,00
|}
Жирним шрифтом позначено найдешевший метод, що демонструє переключення між ними. Таким чином, не існує простого (монотонного, безперервного) взаємозв'язку між процентною ставкою і «капіталоємністю» або «обхідними» виробництвами ні на макро-, ні на мікроекономічному рівні агрегації.

== Підсумкові позиції ==
Вважається, що англійському Кембриджу вдалося показати обмеженість агрегованої виробничої функції та інтерпретації капіталу як «звичайного» фактора виробництва, власник якого отримує дохід пропорційно рідкості і граничної продуктивності, як і власники інших факторів. Тим самим продемонстрована внутрішня суперечливість маржиналістської теорії розподілу, яка виходить з відносної рідкості факторів. Було визнано розбіжність «встановлених» ринком «факторних виплат» з розміром цінності випущеної продукції і наявність проблеми в розмірі частки, належної капіталу в порівнянні з тим рівнем, якщо б він був дійсно іншим «звичайним» фактором. Однак не було запропоновано будь-якого альтернативного інструментарію для агрегування, необхідного в емпіричних дослідженнях економічного зростання, що дозволило неокласичній моделі зростання залишитись в якості навчальної ілюстрації занадто абстрактної теорії, незважаючи на застереження, що «ілюстрації такого роду можуть швидше дезорієнтувати, ніж інформувати про що-небудь».

В кінцевому підсумку, дві ворогуючі школи прийшли до різних висновків щодо цієї дискусії. Корисно процитувати деякі з них.

=== Погляди прихильників Сраффи ===
Ось деякі погляди критиків з англійського Кембриджу:
{{Початок цитати}} Реверсія капіталу [зворотне переключення технологій] позбавляє сенсу [[Неокласична економічна теорія|неокласичні]] концепції [[Продукт-замінник|заміщення ресурсів]], браку капіталу або [[Дефіцит товарів та послуг|дефіциту]] робочої сили. Це ставить під сумнів неокласичну теорію капіталу і поняття кривих попиту на ресурси як на рівні економіки, так і на рівні галузей. Це також ставить під сумнів неокласичні теорії виробництва і [[Економіка праці|зайнятості]], а також [[Теорія грошей|грошову теорію]] [[Кнут Віксель|Вікселя]], оскільки всі вони позбавлені внутрішнього механізму стабільності. Отже, наслідки для неокласичного аналізу вельми руйнівні. Зазвичай стверджують, що реверсія капіталу ставить під сумнів тільки шкільний різновид неокласичної теорії&nbsp;— [[Макроекономіка|макроекономічну теорію]], засновану на сукупних виробничих функціях. Однак було відзначено, що коли неокласичні [[Макроекономічна рівновага|моделі загальної рівноваги]] поширюються на довгострокову рівновагу, докази стабільності вимагають виключення реверсії капіталу (Schefold 1997). У цьому сенсі усіх неокласичних моделей виробництва торгається реверсія капіталу.{{Кінець цитати|джерело=Marc  Lavoie. «Capital Reversing» (2000){{sfn|Lavoie |2000|с=}}}}


{{Початок цитати}}Ці результати руйнують, наприклад, загальну обґрунтованість [[Модель Хекшера - Оліна - Самуельсона|теорії міжнародної торгівлі Хекшера&nbsp;— Оліна&nbsp;— Самуельсона]] (як продемонстрували такі автори, як Серхіо Паррінелло, Стенлі Меткалф, {{iw|Ян Стідман|||Ian Steedman}} та Лінн Майнверінг), {{iw | Нейтральний технічний прогрес по Хиксу | концепцію нейтрального технічного прогресу по Хиксу || Hicks-neutral technical change}} (як показав Стідман), неокласичну теорію податкових інцидентів (як показали Стідман та Меткалф) і [[Податок Піґу|теорію оподаткування Пігу]], яка застосовується в [[Економіка навколишнього середовища|економіці навколишнього середовища]]{{Кінець цитати|джерело=Christian Gehrke and Christian Lager. «Sraffian Political Economy» (2000){{sfn|Gehrke and Lager|2000|с=}}}}

=== Неокласичні погляди ===
Неокласичний економіст Крістофер Блісс коментує:
{{Початок цитати}} … то, що можна назвати екзистенційним аспектом теорії капіталу, не викликало особливого інтересу протягом останніх 25 років. Невелика група «дійсно віруючих» продовжувала нападати на ортодоксальну теорію капіталу до сьогоднішнього дня, і з цієї компанії походить принаймні один з моїх співредакторів [sic]. Я назву цю слабо зв'язану школу англо-італійськими теоретиками. Жодна назва для неї не є ідеальною, але вибрана мною вказує, в усякому разі, на те, що вплив П'єро Сраффи і Джоан Робінсон, зокрема, має ключове значення. Навіть в цьому випадку в повітрі відчувається запах некрофілії. Якщо поставити запитання: яка нова ідея з'явилася в англо-італійському мисленні за останні 20 років&nbsp;— ми матимемо незручну ситуацію. Це тому, що не ясно, що ж нового з'явилося зі старих, гірких дебатів.

Тим часом масове теоретизування прийняло різні напрямки. Інтерес змістився від великомасштабних моделей загальної рівноваги до простих моделей, в основному [[ad hoc]]. [[Модель Ремзі — Касса — Купманса|Моделі динамічної оптимізації в стилі Ремзі]] в значній мірі витиснули підхід з фіксованим коефіцієнтом накопичення. «Безліч споживачів», яку [[Джозеф Стігліц|Стігліц]] впровадив в неокласичне моделювання росту, там аж ніяк не процвітає. Замість цього типовим суб'єктом моделі зазвичай є одиничний репрезентативний агент. Нарешті, до моделей [[Екзогенність|екзогенного]] технічного прогресу (на кшталт моделі Харрода або будь-якої іншої школи 1960-х і наступних десятиліть) приєдналися численні моделі, які роблять технічний прогрес обраним ендогенно з декількох можливих варіантів …

… Чи можливо вирішити старі проблеми з капіталом в рамках сучасних моделей? Якби це вдалось зробити, то результат був би більш конструктивним, ніж «[[взаємне гарантоване знищення]]», яке затьмарило деякі дискусії 1960-х років. Вочевидь, що більш складні моделі дають багатші можливості, хоча і не в тій пропорції, в якій оптимізація стимулює пошук рішення моделі. Однак ми знаємо, що моделі з декількома агентами можуть мати множинні рівноваги при оптимальних рішеннях відразу для всіх агентів. Цей напрямок може виявитися дуже плідним.

Старі погляди найкраще поховати, коли вони припускають використання капіталу в якості палиці для побиття [[Маржиналізм|маржиналістської теорії]]. Будь-яка оптимізація в тій чи іншій формі передбачає умови граничної продуктивності. Ці умови є частиною загального рішення. Ні вони, ні показники, які беруть участь в розрахунках, не передують загальному рішенню. Те, що це не завжди було зрозуміло для всіх, погано позначилося на економістах та їх інтелектуальних здібностях{{Кінець цитати|джерело=Christopher  Bliss. «Introduction, The Theory of Capital: A Personal Overview» (2005){{sfn|Bliss |2005|с=}}}}

У своїй книзі «Теорія капіталу і розподіл доходів» (1975 рік) Блісс показав, що в загальній рівновазі немає ніякого зв'язку між відносним дефіцитом ресурсів і відносною ціною. Однак віддача від кожного фактору залишається рівною його дезагрегованій (індивідуальній) граничній продуктивності{{Sfn|А. Коэн, Дж. Харкурт|2009}}.

== Висновок ==
Частина питань цієї дискусії оберталась навколо високого рівня абстракції та ідеалізації, які виникають при побудові економічної моделі з таких тем, як капітал та економічне зростання. Оригінальні неокласичні моделі агрегованого зростання, представлені [[Роберт Солоу|Робертом Солоу]] і Тревором Своном, були прості, з простими результатами і нескладними висновками, які мали на увазі передбачення про реальний, емпіричний світ. Послідовники Робінсон і Сраффи стверджували, що для моделі Солоу-Свона обов'язково повинні виконуватись малоймовірні припущення та умови (які Солоу і Свон проігнорували) і лише в такому разі отримані з моделей висновки можуть щось сказати про оточуючий світ.

Прикладом малоймовірних припущень може служити те, що модель Солоу-Свона передбачає безперервну рівновагу з «повною зайнятістю» всіх ресурсів. Цей момент не отримав великої уваги в дебатах, оскільки його поділяли обидві сторони. Модель також суперечить [[Кейнсіанство|кейнсианскому підходу]], в якому заощадження визначають розмір інвестицій, а не навпаки. Той факт, що критика також була викладена повністю з використанням точно таких же нереалістичних припущень, означало, що було дуже важко що-небудь запропонувати, крім як критикувати Солоу і Свона. Тобто і сраффівські моделі теж були явно відірвані від емпіричної реальності. Тому, як це часто буває в дискусіях, було набагато простіше критикувати неокласичну теорію, ніж розробити повномасштабну альтернативу, яка допоможе нам зрозуміти світ.

У підсумку, прогрес, досягнутий в Кембриджському протистоянні, полягав в тому, що теоретики пройшли шлях від неусвідомлених і при цьому нереалістичних припущень до ясного розуміння необхідності робити такі припущення. Але це залишило прихильників Сраффи в ситуації, коли нереалістичні припущення перешкоджали як емпіричним застосуванням моделей, так і подальшому розвитку теорії.

Хоча Сраффа, Робінсон та інші стверджували, що початкові припущення моделі зростання Солоу-Свона були необґрунтованими, тим не менш, ця модель, що базується на єдиному однорідному товарі-благо-капіталі, залишалась центральним елементом неокласичної [[Макроекономіка|макроекономіки]] та [[Економічне зростання|теорії економічного зростання]]. Вона стала також основою для теорії ендогенного зростання. У деяких випадках використання функції сукупного виробництва виправдано зверненням до інструментальної методології та необхідністю спрощення у емпіричній роботі.

Теоретики-неокласики, такі як Блісс (цитується вище), в цілому прийняли «англо-італійську» критику простої неокласичної моделі і пішли далі, застосувавши «більш загальне» політико-економічне бачення неокласичної економіки до нових питань. Деякі теоретики, такі як Едвін Бурмейстер і [[Френк Хан]], стверджували, що сувора неокласична теорія найбільш адекватно викладена з точки зору [[Мікроекономіка|мікроекономіки]] і межчасових моделей загальної рівноваги.

Критики, такі як {{iw|Пьеранджело Гареньяні|||Pierangelo Garegnani}} (2008), Фабіо Петрі (Fabio Petri, 2009) і {{iw|Бертрам Шефолд|||Bertram Schefold}}(2005), неодноразово стверджували, що такі моделі емпірично не застосовні, і що в будь-якому випадку в таких моделях виникають проблеми з натуральною формою капіталу. Абстрактна природа таких моделей ускладнила чітке виявлення цих проблем у такій самій ясній формі, як вони виявляються в моделях довгострокового зростання.

Оскільки Самуельсон був одним з головних неокласичних захисників ідеї про те, що неоднорідний фізичний капітал можливо розглядати як єдиний капітальний товар, його стаття (обговорювана вище) переконливо показала, що результати спрощених моделей з одним капітальним товаром не обов'язково підтверджуються в більш загальних моделях. У подальших працях Самуельсон в основному використовує багатогалузеві моделі [[Лєонтьєв Васілій Васільєвіч|леонтьєвско]]-сраффівської традиції замість [[Неокласична економіка|неокласичної]] агрегованої моделі.

Найчастіше неокласики просто ігнорують протиріччя, при цьому багато хто навіть не знає про нього. Дійсно, переважна більшість економічних шкіл в Сполучених Штатах взагалі не вчать цьому своїх студентів:
{{Початок цитати}}Для протоколу важливо відзначити, що ключові учасники дебатів відкрито визнали свої помилки. Сьоме видання «[[Економіка: вступний аналіз|Економіки]]» Самуельсона було очищене від помилок. Левхарі і Самуельсон опублікували статтю, яка починалася словами: «Ми хочемо чітко заявити, що пов'язана з нами теорема про не переключення [технологій] з усією визначеністю невірна. Ми вдячні д-ру Пазінетті …»(Levhari and Samuelson, 1966). Леланд Йегер та я спільно опублікували записку, в якій визнається його більш рання помилка і в якій ми намагаємося вирішити конфлікт між нашими теоретичними поглядами (Burmeister and Yeager, 1978).

Однак збиток був нанесений, і Кембридж (Велика Британія) «оголосив перемогу»: Левхарі був не правий, Самуельсон був неправий, Солоу був не правий, MIT був неправий, і тому неокласична економіка помилялась. В результаті є деякі групи економістів, які відмовилися від неокласичної економіки заради власних удосконалень класичної економіки. У Сполучених Штатах, з іншого боку, панівна економічна наука продовжує вести себе так, як ніби суперечки ніколи не було. Підручники макроекономіки подають «капітал» так, наче це добре опрацьована концепція, хоча це і не так, за винятком уявного світу, в якому весь капітал зводиться до одного дуже спеціальному капітального блага (або в інших нереалістично обмежених умовах). Проблеми різнорідності засобів виробництва (капітальних благ) також ігнорувалися в «революції [[Теорія раціональних очікувань|раціональних очікувань]]» і практично у всіх [[Економетрія|економетричних]] працях.{{Кінець цитати|джерело=Edwin Burmeister. «The Capital Theory Controversy» (2000){{sfn|Burmeister |2000|с=}}}}

== Коментарі ==
{{Reflist|group=note}}

== Примітки ==
{{Reflist|3}}

== Література ==
* {{Стаття|author=А. Коэн, Дж. Харкурт|номер=8|archiveurl=|ref=А. Коэн, Дж. Харкурт|language=|pmid=|arxiv=|bibcode=|doi=|issn=0042-8736|isbn=|pages=|issue=|title=Судьба дискуссии двух Кембриджей о теории капитала|том=|число=|місяць=|date=2009|publisher=|place=|тип=|видання=[[Вопросы экономики]]|автор видання=|url=http://institutiones.com/theories/1281-teoriya-kapitala.html|оригінал=|archivedate=}} (оригинал: Cohen, Avi J. & Harcourt, G.C. (2003). [http://piketty.pse.ens.fr/files/CohenHarcourt03.pdf «Whatever Happened to the Cambridge Capital Theory Controversies?»] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20201111210016/http://piketty.pse.ens.fr/files/CohenHarcourt03.pdf |date=11 листопада 2020 }}, ''Journal of Economic Perspectives'', 17(1), pp. 199—214)
* {{Стаття|author=[[Джоан Робінсон]]|номер=2|archiveurl=|ref=Джоан Робінсон|language=en|pmid=|arxiv=|bibcode=|doi=|issn=|isbn=|pages=81|issue=|title=Виробнича функція і теорія капиталу|том=21|число=|місяць=|date=1953|publisher=|place=|тип=|видання=Review of Economic Studies|автор видання=|url=|оригінал=The Production Function and the Theory of Capital|archivedate=}}
* {{Книга
|автор = [[Тома Пікетті]]
|заголовок = [[Капітал в XXI столітті]]
|видання = Belknap Press
|місце = 
|видавництво = Harvard University Press
|рік = 2014
|ISBN = 978-0674430006
|ref = Тома Пікетті
}} (пер. з англ. Наталія Палій.— К.: Наш Формат, 2016.&nbsp;— 696 с.&nbsp;— ISBN 978-617-7279-52-4)
* {{Книга
|автор = [[Дарон Аджемоглу|Acemoglu, Daron]]
|частина = The Solow Growth Model
|заголовок = Introduction to Modern Economic Growth
|місце = Princeton
|видавництво = [[Princeton University Press]]
|рік = 2009
|pages = 26–76
|ISBN = 978-0-691-13292-1
|ref = Acemoglu
}}
* {{Стаття|author=Hans Brems|title=The capital controversy: A Cambridge, Massachusetts View of Cambridge, England|place=|том=123|issue=3|видання=[[De Economist]]|date=1975|isbn=|pages=|url=|ref=Brems}}
* {{Книга
|автор = Hans Brems
|заголовок = Pioneering Economic Theory, 1630–1980
|частина = Neoclassical Growth: Tinbergen and Solow
|місце = Baltimore
|видавництво = Johns Hopkins University Press
|рік = 1986
|ISBN = 978-0-8018-2667-2
|pages = 362–368
|посилання частина = https://books.google.com/books?id=5SokAAAAMAAJ&pg=PA362
|ref = Brems (1986)
}}
* {{Стаття|author=Pavlina Tcherneva|title=Bernanke’s paradox: can he reconcile his position on the federal budget with his recent charge to prevent deflation?|place=|том=33|issue=3|видання=Journal of Post Keynesian Economics|date=2011|isbn=|pages=|url=https://docs.wixstatic.com/ugd/f4c1a3_40249cee161e4f988eb83872788d4b6c.pdf|ref=Tcherneva|accessdate=21 серпня 2020|archivedate=6 грудня 2020|archiveurl=https://web.archive.org/web/20201206011752/https://docs.wixstatic.com/ugd/f4c1a3_40249cee161e4f988eb83872788d4b6c.pdf}}
* {{Стаття|title=An Essay in Dynamic Theory|видання={{Нп3|The Economic Journal}}|том=49|номер=193|pages=14—33|doi=10.2307/2225181|ref=Harrod|language=en|author=[[Рой Харрод|Harrod, Roy]]|date=1939|тип=journal}}
* {{Стаття|title=The Harrod-Domar Model vs the Neo-Classical Growth Model|видання={{Нп3|The Economic Journal}}|том=74|номер=294|pages=380—387|doi=10.2307/2228485|ref=Sato|language=en|тип=journal|author=Sato, Ryuzo|date=1964}}
* {{Стаття|title=A contribution to the theory of economic growth|видання=[[Quarterly Journal of Economics]]|том=70|номер=1|pages=65—94|doi=10.2307/1884513|url=http://piketty.pse.ens.fr/files/Solow1956.pdf|ref=Solow|language=en|author=Robert M. Solow|date=1956|тип=journal|accessdate=21 серпня 2020|archivedate=11 вересня 2016|archiveurl=https://web.archive.org/web/20160911225948/http://piketty.pse.ens.fr/files/Solow1956.pdf}}
* {{Стаття|title=Economic growth and capital accumulation|видання=Economic Record|том=32|номер=2|pages=334—361|doi=10.1111/j.1475-4932.1956.tb00434.x|language=und|author=Trevor W. Swan|місяць=11|date=1956|ref=Swan}}
* {{Книга
|автор = Jonathan Schlefer
|заголовок = The Assumptions Economists Make
|частина = Neoclassical Growth: Tinbergen and Solow
|місце = reprint edition
|видавництво = Belknap Press: imprint of Harvard University Press
|рік = 2017
|ISBN = 978-0674975408
|pages = 
|посилання частина = 
|ref = Schlefer
}}
* {{Книга
|автор = [[Майкл Альберт|Michael Albert]] & Robin Hahnel
|заголовок = Quiet Revolution in Welfare Economics
|частина = 
|місце = reprint edition 1990
|видавництво = Princeton University Press
|рік = 2017
|ISBN = 978-0691629483
|pages = 
|посилання частина = 
|ref = Albert et al
}}
* Besomi, Daniele (1998). «[http://economia.unipv.it/harrod/sec-lit/besomi/failing.pdf Failing to Win Consent: Harrod's Dynamics in the Eyes of His Readers] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20070710011953/http://economia.unipv.it/harrod/sec-lit/besomi/failing.pdf |date=10 липня 2007 }}», ''Economic Dynamics, Trade and Growth: Essays on Harrodian Themes'' (G. Rampa, L. Stella, and A. P. Thirlwall editors), London: Palgrave-Macmillan, {{ISBN|978-1-349-26931-0}}
* {{Книга
|заголовок = The Way It Worked and Why It Won't: Structural Change and the Slowdown of U.S. Economic Growth
|автор = Bjork, Gordon J.
|рік = 1999
|видавництво = Praeger
|місце = Westport, CT; London
|ISBN = 978-0-275-96532-7
|ref = Bjork
}}
* {{Стаття|title=Capital Reversing|видання=Encyclopedia of Political Economy|place=Routledge|том=|номер=|pages=|date=2000|language=|author=Marc Lavoie|місяць=|ref=Lavoie}}
* {{Стаття|title=Sraffian Political Economy|видання=Encyclopedia of Political Economy|place=Routledge|том=|номер=|pages=|language=|author=Christian Gehrke and Christian Lager|місяць=|date=2000|ref=Gehrke and Lager}}
* {{Стаття|title=Introduction, The Theory of Capital: A Personal Overview|видання=Capital Theory|place=Cheltenham, UK: Edward Elgar|том=I|номер=|pages=xxvii—lx.|language=|author=Christopher Bliss|місяць=|date=2005|ref=Bliss}}
* {{Стаття|title=The Capital Theory Controversy|видання=Critical Essays on Piero Sraffa’s Legacy in Economics|place=Cambridge: Cambridge University Press|том=|номер=|pages=|language=|author=Edwin Burmeister|місяць=|date=2000|ref=Burmeister}}
* {{Книга
|автор = Cassel, Gustav
|посилання частина = https://mises.org/sites/default/files/The%20Theory%20of%20Social%20Economy_3.pdf
|частина = Capital and Income in the Money Economy
|pages = 51–63
|заголовок = The Theory of Social Economy
|місце = New York
|видавництво = {{iw|Augustus M. Kelley|||Augustus M. Kelley}}
|рік = 1967
}}
* {{Стаття|title=Capital Expansion, Rate of Growth, and Employment|url=https://eclass.uoa.gr/modules/document/file.php/ECON206/Course%20material/Domar%201946%20capital%20expansion.pdf|видання=[[Econometrica]]|том=14|номер=2|pages=137—147|doi=10.2307/1905364|language=en|author=Domar, Evsey|date=1946|тип=journal|ref=Domar|accessdate=21 серпня 2020|archivedate=9 липня 2020|archiveurl=https://web.archive.org/web/20200709202439/https://eclass.uoa.gr/modules/document/file.php/ECON206/Course%20material/Domar%201946%20capital%20expansion.pdf}}
* {{Стаття|author=Dray, Mark & [[Тирлвол, Энтони|Thirlwall, A. P.]]|title=The endogeneity of the natural rate of growth for a selection of Asian countries|url=https://www.econstor.eu/bitstream/10419/50624/1/641654286.pdf|видання=Journal of Post Keynesian Economics|том=33|номер=3|pages=137—147|doi=10.2307/1905364|language=en|date=2011|тип=journal|ref=Dray et al|accessdate=21 серпня 2020|archivedate=27 липня 2020|archiveurl=https://web.archive.org/web/20200727063056/https://www.econstor.eu/bitstream/10419/50624/1/641654286.pdf}}
* {{Книга
|автор = Scarfe, Brian L.
|частина = The Harrod Model and the ‘Knife Edge’ Problem
|pages = 63–66
|заголовок = Cycles, Growth, and Inflation: A Survey of Contemporary Macrodynamics
|місце = New York
|видавництво = McGraw-Hill
|рік = 1977
|ISBN = 978-0-07-055039-1
|ref = Scarfe
}}
* Garegnani, Pierangelo (2008). «[https://web.archive.org/web/20180204000508/https://webs.ucm.es/info/nomadas/MA_sraffa/pierangelogaregnani.pdf Capital in the Neoclassical Theory. Some Notes]», in ''Joan Robinson and Modern Economic Theory'' (George R. Feiwel, editor), Palgrave Macmillan, {{ISBN|978-1-349-08633-7}}
* {{Стаття|title=Solow's 1956 Contribution in the Context of the Harrod-Domar Model|видання={{Нп3|History of Political Economy}}|том=41|номер=Suppl 1|pages=67—87|doi=10.1215/00182702-2009-017|language=en|тип=journal|author=Harald; Hagemann|date=2009|ref=Hagemann}}
* Harcourt, G. C. (1972). ''Some Cambridge Controversies in the Theory of Capital''. Cambridge: Cambridge University Press 1972
* Harcourt, G. C. and N.F. Laing (1971). ''Capital and Growth'', Harmondsworth, UK: Penguin
* {{Стаття|title=An Essay in Dynamic Theory|видання={{iw|The Economic Journal||en|The Economic Journal}}|том=49|номер=193|pages=14—33|doi=10.2307/2225181|language=en|author=[[Рой Харрод|Roy Harro]]|date=March 1939|тип=journal}}
* {{Книга
|автор = Hicks, John Richard
|заголовок = Value and Capital: An Inquiry into some Fundamental Principles of Economic Theory
|частина = 
|місце = Oxford
|видавництво = Clarendon Press
|рік = 1939
|ISBN = 978-0198282693
|посилання = 
}}
* ''Kirman, Alan P.'' (1992). «Whom or What does the Representative Individual Represent?» ''Journal of Economic Perspectives'' 6(2), 117—136
* ''Kurz, Heinz D.'' (1987). "capital theory: paradoxes, ''The New Palgrave: A Dictionary of Economics, London and New York: Macmillan and Stockton, pp. 359—363''
* ''Lebowitz, Michael'' (2009). «Another Crisis of Economic Theory: The Neo-Ricardian Critique», ''Following Marx: Method, Critique and Crisis'', Leiden & Boston: Brill, 2009, {{ISBN|978-1608460335}}
* ''Mas-Colell, Andreu'' (1989). «[http://84.89.132.1/~mcolell/research/art_065.pdf Capital Theory Paradoxes: Anything Goes] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20180204000615/http://84.89.132.1/~mcolell/research/art_065.pdf |date=4 лютого 2018 }}», in ''Joan Robinson and Modern Economic Theory'' (G. R. Feiwel, editor), New York University Press, {{ISBN|978-1-349-08633-7}}
* ''[[Луїджі Пазінетті|Pasinetti, Luigi]]'' and ''Roberto Scazzieri'' (1987). «Capital Theory: Paradoxes», ''The New Palgrave: A Dictionary of Economics'', London and New York: Macmillan and Stockton, pp. 363-68.
* ''Petri, Fabio'' (2009) «On the Recent Debate on Capital Theory and General Equilibrium», Economic Department of the [[Сієнський університет|University of Siena]]
* ''[[Пол Семюельсон|Samuelson, Paul]]'' (1987). «Sraffian economics», ''The New Palgrave: A Dictionary of Economics'', v. 3, pp. 452—460.
* {{Стаття|title=The Harrod-Domar Model vs the Neo-Classical Growth Model|видання={{iw|The Economic Journal||en|The Economic Journal}}|том=74|номер=294|pages=380—387|doi=10.2307/2228485|language=en|тип=journal|author=[[Сато, Рюдзо|Ryuzo]]|date=1964}}
* ''Schefold, Bertram'' (1997). ''Normal Prices, Technical Change and Accumulation''. London: Macmillan
* ''Schefold, Bertram'' (2005). «Reswitching as a Cause of Instability of Intertemporal Equilibrium», ''Metroeconomica'', Vol. 56, No. 4, pp. 438—476
* {{Стаття|title=Perspectives on Growth Theory|видання={{Нп3|Journal of Economic Perspectives}}|том=8|номер=1|pages=45—54|doi=10.1257/jep.8.1.45|language=en|author=Robert M. Solow|date=1994|тип=journal}}
* [[Джозеф Стігліц|Stiglitz, Joseph]] (1974). «[https://web.archive.org/web/20171118014029/https://core.ac.uk/download/pdf/27296022.pdf The Cambridge-Cambridge Controversy in the Theory of Capital; A View from New Haven: A Review Article]», ''Journal of Political Economy'', 82(4), pp. 893—903. {{JSTOR|1837157}}
* {{Стаття|title=Zur Theorie der langfristigen Wirtschaftsentwicklung|видання={{Нп3|Review of World Economics|Weltwirtschaftliches Archiv||Review of World Economics}}|том=55|pages=511—549|language=de|тип=magazin|author=[[Ян Тінберґен|Tinbergen, Jan]]|date=1942}}

[[Категорія:Сторінки з неперевіреними перекладами]]
[[Категорія:Економічне зростання]]
[[Категорія:Економічне моделювання]]
[[Категорія:Економічні проблеми]]
[[Категорія:Капітал]]
[[Категорія:Кембриджський університет]]
[[Категорія:Массачусетський технологічний інститут]]