Перегляд вихідного коду сторінки Актиноїди

'''Актино́їди''' (також '''актиніди''')&nbsp;— [[Радіоактивність|радіоактивні]] [[Хімічний елемент|хімічні елементи]], подібні до [[Актиній|актинію]] (від якого й отримали свою назву), розташовані після нього в одній із ним комірці [[Періодична система хімічних елементів|періодичної системи елементів]] (3-тя група, 7-й період, [[Атомний номер|атомні номери]] 89—103).

До групи належать 14 хімічних елементів-[[Метали|металів]]: [[торій]] (Th), [[протактиній]] (Pa), [[Уран (хімічний елемент)|уран]] (U), [[нептуній]] (Np), [[плутоній]] (Pu), [[америцій]] (Am), [[кюрій]] (Cm), б[[Берклій|ерклій]] (Bk), [[каліфорній]] (Cf), [[ейнштейній]] (Es), [[фермій]] (Fm), [[Менделєвій|менделєвій]] (Md), [[нобелій]] (No) і [[лоуренсій]] (Lr).

Усі актиноїди радіоактивні. З них лише т[[Торій|орій]] та [[Уран (хімічний елемент)|уран]] зустрічаються в природі в помітних кількостях.

Усі актиноїди подібні за будовою [[Електронна оболонка|електронних оболонок]] [[атом]]ів і хімічними властивостями.

Актиноїди, розташовані за Ураном, відносять до [[Трансуранові елементи|трансуранових елементів]].

Постактиноїди&nbsp;— ряд елементів, які йдуть за <sup>103</sup>Lr, частина перехідних 6d елементів. Не всі назви їх узгоджені.

== Вивчення і синтез ==
[[Файл:Nagasakibomb.jpg|thumb|220px|right|[[Ядерна бомба|Атомна бомба]], [[Ядерне бомбардування Хіросіми і Нагасакі|скинута на Нагасакі]], мала плутонієвий заряд.]]
Подібно до [[Лантаноїди|лантаноїдів]], актиноїди утворюють сімейство схожих за властивостями елементів. Із актиноїдів виділяють дві групи, які перетинаються між собою: «[[трансуранові елементи]]»&nbsp;— всі наступні в таблиці Менделеєва за [[Уран (хімічний елемент)|ураном]] елементи і «трансплутонієві елементи»&nbsp;— всі наступні за [[Плутоній|плутонієм]].

Обидві групи не обмежуються зазначеними межами і при вказуванні приставки «транс-» можуть включати в себе наступні за [[Лоуренсій|Лоуренсієм]] елементи&nbsp;— [[резерфордій]] і&nbsp;т.&nbsp;д. У порівнянні з лантаноїдами, які (крім [[Прометій|прометію]]) виявлені в природі у помітних кількостях, актиноїди важче синтезувати. Але є і винятки, наприклад, легше за все синтезувати чи знайти в природі уран і торій, потім плутоній, протактиній, актиній і лише потім [[Рідкісні елементи|надзвичайно рідкісні елементи]] кюрій, америцій, нептуній, берклій та каліфорній<ref name="ТБЭ">{{книга|автор=Б. Ф. Мясоедов, Л. И. Гусева, И. А. Лебедев, М. С. Милюкова, М. К. Чмутова.|назва=Аналитическая химия трансплутониевых элементов|місце={{М.}}|видавництво=Наука|рік=1972|серія=аналитическая химия элементов|сторінок=376|тираж=1750}}{{ref-ru}}</ref>.

Наразі для отримання ізотопів трансплутонієвих елементів (ТПЕ) використовуються два основних способи: опромінення легших елементів [[нейтрон]]ами або прискореними зарядженими частинками. Перший спосіб є практично найважливішим, оскільки лише в [[Ядерний реактор|ядерних реакторах]] при опроміненні вихідного матеріалу великим потоком нейтронів можна отримати вагомі кількості трансплутонієвих елементів. Перевагою другого способу є те, що він дозволяє отримувати наступні за плутонієм елементи, і [[нейтронодефіцитні ізотопи]], які не утворюються при нейтронному опроміненні<ref name="ТБЭ"/>.

У 1962—1966 роках у США була зроблена спроба [[Ядерна реакція|синтезу]] трансплутонієвих ізотопів за допомогою 6 підземних [[Ядерний вибух|ядерних вибухів]]&nbsp;— «Анакостіа», «Кеннебек», «Енчові», «Пар», «Барбел» і «Цікламен». Для вивчення продуктів вибуху використовувалися невеликі зразки порід, отримані з зони вибуху одразу ж після його проведення. При цьому не вдалося виявити ізотопи важких елементів з масовим числом понад 257, хоча для них були передбачені в той час відносно великі величини [[Період напіврозпаду|T<sub>½</sub>]] для [[Альфа-розпад|α-розпаду]]. Можливо, це відбулося тому, що атоми з великою швидкістю [[Спонтанний поділ|спонтанно ділилися]], або через інший характер розпаду проміжних ізотопів ([[нейтронне випромінювання]], [[поділ ядра]])<ref name="ТБЭ"/>.

=== Від Актинію до Нептунію ===
Першими відкритими актиноїдами були у[[Уран (хімічний елемент)|ран]] і [[торій]]. Уран відкрив [[Мартін Генріх Клапрот|М.&nbsp;Клапрот]] 1789 року в [[Настуран|урановій смоляній руді]] (назва елемента походить від назви планети [[Уран (планета)|Уран]]). М.&nbsp;Клапрот, відновлюючи вугіллям жовтий оксид урану, добув чорну речовину, яку помилково вважав металом. Лише через 60 років французький дослідник {{нп|Ежен Мелькіор Пеліго||en|Eugène-Melchior Péligot}} вивчив її та зрозумів, що ця речовина&nbsp;— [[діоксид урану]]. Тоді ж була неправильно обчислена [[атомна маса]] урану&nbsp;— 120. Лише [[Менделєєв Дмитро Іванович|Д.&nbsp;І.&nbsp;Менделєєв]] 1872 року на основі [[Періодичний закон|відкритого ним закону]] уточнив атомну масу урану&nbsp;— 240. Експериментально цю величину підтвердив 1882 року К.&nbsp;Ціммерман<ref name="А. М. Голуб">{{книга|автор=А. М. Голуб.|назва=Общая и неорганическая химия|оригінал=Загальна та неорганічна хімія|видавництво=Вища школа|рік=1971|том=2|сторінок=416|тираж=6700}}{{ref-ru}}</ref>.

Торій відкрив [[Фрідріх Велер|Ф.&nbsp;Велер]]<ref name="А. М. Голуб"/> в мінералі, який був знайдений в Норвегії (1827). Детально вивчив цей елемент [[Єнс Якоб Берцеліус|Є.&nbsp;Я.&nbsp;Берцеліус]]. Він назвав його на честь скандинавського бога грому та блискавки&nbsp;— [[Тор (міфологія)|Тора]] (1828).

Актиній відкритий 1899 року помічником [[Марія Склодовська-Кюрі|М.&nbsp;Склодовської-Кюрі]] [[Андре-Луї Деб'єрн|А.&nbsp;Деб'єрном]] у відходах від переробки [[Настуран|уранової смолки]], з якої попередньо були видалені радій та полоній; його виявили у фракції, у якій при переробці руди концентруються лантаноїди. Назва елемента «актиній» походить від {{lang-la|actis}}&nbsp;— промінь, сяйво. Цей метал відкрили не за його власним випромінюванням, а за випромінюванням дочірніх продуктів розпаду<ref name="А. М. Голуб"/><ref name="Химия актиния">{{книга|автор=З. К. Каралова, Б. Ф. Мясоедов.|назва=Актиний|місце={{М.}}|видавництво="Наука"|рік=1982|серія=Аналитическая химия элементов|сторінок=144|тираж=1150}}{{ref-ru}}</ref>.

{| class="wikitable"
! colspan="3"| '''Отримання трансуранових елементів'''<ref name="ТБЭ"/><ref name="greenwood">{{книга|автор=Н. Гринвуд, А. Эрншо.|назва=Химия элементов|оригінал=Chemistry of the Elements|відповідальний=Пер. с англ|видання=|місце={{М.}}|видавництво="Бином. Лаборатория знаний"|рік=2008|том=2|сторінки=|сторінок=670|серія=Лучший зарубежный учебник|isbn=978-5-94774-374-6}}{{ref-ru}}</ref><ref>Нобелій та Лоуренсій були практично одночасно відкриті радянськими й американськими вченими</ref>
|-
| Елемент || Рік відкриття || Спосіб отримання
|-
|[[Нептуній]]||1940||Бомбардування [[Уран-238|<sup>238</sup>U]] [[нейтрон]]ами
|-
|[[Плутоній]]||1941||Бомбардування [[Уран-238|<sup>238</sup>U]] [[дейтрон]]ами
|-
|[[Америцій]]||1944||Бомбардування <sup>239</sup>Pu нейтронами
|-
|[[Кюрій]]||1944||Бомбардування <sup>239</sup>Pu [[Альфа-частинка|α-частинками]]
|-
|[[Берклій]]||1949||Бомбардування <sup>241</sup>Am α-частинками
|-
|[[Каліфорній]]||1950||Бомбардування <sup>242</sup>Cm α-частинками
|-
|[[Ейнштейній]]||1952||Виявлено у продуктах термоядерного вибуху
|-
|[[Фермій]]||1952||Виявлено у продуктах термоядерного вибуху
|-
|[[Менделєвій]]||1955||Бомбардування <sup>253</sup>Es α-частинками
|-
|[[Нобелій]]||1965||Бомбардування <sup>243</sup>Am ядрами [[Азот-15|<sup>15</sup>N]]
|-
|[[Лоуренсій]]||1961–1971||Бомбардування <sup>252</sup>Cf ядрами [[Бор-10|<sup>10</sup>B]] та ін.
|}

Через високу подібність актинію і лантану і незначну поширеність актинію довго не вдавалося виділити його в чистому вигляді. Чистий актиній добутий лише 1950 року. Для [[Хімічний елемент|елемента]] наразі відомий 31 [[Ізотопи|ізотоп]] з масовими числами 206—236 і 8 збуджених [[Ізомерія атомних ядер|ізомерних станів]] деяких його [[нуклід]]ів. Найстабільнішим є [[Ізотопи актинію|ізотоп]] [[Актиній-227|<sup>227</sup>Ac]], який має [[період напіврозпаду]] {{nobr|T<sub>½</sub> {{=}} 21,77 років}}<ref name="Nubase2003">{{cite journal|url=http://amdc.in2p3.fr/nubase/Nubase2003.pdf|title=The Nubase evaluation of nuclear and decay properties|author=G. Audi, O. Bersillon, J. Blachot, A.H. Wapstra|year=2003|journal=Nuclear Physics|volume=A 729|pages=3-128|lang=en|accessdate=2010-07-05|archiveurl=https://web.archive.org/web/20110720233206/http://amdc.in2p3.fr/nubase/Nubase2003.pdf|archivedate=2011-07-20|deadurl=yes}} {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20110720233206/http://amdc.in2p3.fr/nubase/Nubase2003.pdf |date=2011-07-20 }}{{ref-en}}</ref>.

[[Файл:Bundesarchiv Bild 183-46019-0001, Otto Hahn.jpg|thumb|180px|left|[[Отто Ган]]&nbsp;— «батько ядерної хімії».]]

У 1917 році довгоживучий ізотоп протактинію відкрили [[Отто Ган|О.&nbsp;Ган]] і [[Ліза Майтнер|Л.&nbsp;Майтнер]]. Назва «протактиній» означає, що атом цього елемента здатний утворювати актиній. Наразі відомо 29 {{нп|Ізотопи протактинію|ізотопів протактинію|en|Isotopes of protactinium}} з масовими числами 212—240 і 3 збуджених [[Ізомерія атомних ядер|ізомерних станів]] деяких його [[нуклід]]ів. Найстабільніший нуклід {{li|Протактиній-231|text=<sup>231</sup>Pa|Q=Q18845514}}, період напіврозпаду якого дорівнює 3,28{{e|4}} років<ref name="Nubase2003" />.

Більшість [[Трансуранові елементи|трансуранових елементів]] уже достатньо добре вивчені, але говорити про виробничі кількості цих елементів, за винятком п[[Плутоній|лутонію]] і [[Америцій|америцію]], та їхніх сполук не доводиться.

Першим припустив існування трансуранових елементів [[Енріко Фермі]], що було результатом ряду його експериментів 1934 року<ref>{{стаття
|автор    = {{Автор|Енріко Фермі|Э. Ферми}}
|назва = О возможном нахождении элемента с атомным номером выше 92
|оригінал = Possible Production of Elements of Atomic Number Higher than 92
|посилання   = http://ufn.ru/ru/articles/1934/7/b/
|видання  = [[Успехи физических наук|УФН]]
|рік      = 1934
|том      = 14
|номер    = 7
|сторінки = 829—832
}}{{ref-ru}}</ref><ref name="Ку">{{Книга
 |автор             = Кудрявцев П. С.
 |назва             = Курс истории физики
 |рік                 = 1982
 |частина         = Опыты Ферми
 |видання         = 2-е изд., испр. и доп
 |місце             = {{М.}}
 |видавництво = Просвещение
 |посилання     = http://historik.ru/books/item/f00/s00/z0000027/st070.shtml
 |сторінки       = 73
 |archivedate            = 7 серпня 2016
 |archiveurl             = https://web.archive.org/web/20160807060350/http://historik.ru/books/item/f00/s00/z0000027/st070.shtml
}}{{ref-ru}}</ref>.

Синтез ізотопу [[Нептуній|нептунію]] {{li|Нептуній-239|text=<sup>239</sup>Np|Q=Q18845562}}, який виконали у травні 1940 року [[Едвін Маттісон Макміллан|Е.&nbsp;Макміллан]] і [[Філіп Абельсон|Ф.&nbsp;Абельсон]], започаткував відкриття трансуранових елементів<ref>{{cite Q|Q28248004}}</ref>. У наступні роки був виконаний ядерний синтез інших ізотопів нептунію<ref name="Химия нептуния">{{книга|назва=Аналитическая химия нептуния|відповідальний=Глав. ред.: В. А. Михайлов|місце={{М.}}|видавництво="Наука"|рік=1971|серія=Аналитическая химия элементов|сторінок=218|тираж=1700}}{{ref-ru}}</ref>.

Актиноїди протягом останніх десятиліть досконально вивчалися [[Ґленн Теодор Сіборґ|Ґ.&nbsp;Сіборґом]] та його школою. За участі Сіборґа виконано синтез більшості трансуранових елементів.

=== Від Плутонію ===
[[Файл:Glenn Seaborg - 1964.jpg|thumb|220px|right|Ґ.&nbsp;Сіборґ із співробітниками вперше синтезував Плутоній в [[Університет Каліфорнії (Берклі)|Берклі]]. Він присвятив вивченню актиноїдів більшу частину життя.]]
Трансуранові елементи в природі практично не зустрічаються. Для їх отримання використовують ядерні реакції, які відбуваються в ядерних реакторах. Так, наприклад, [[уран-238]] в реакторі під дією нейтронів частково перетворюється на [[плутоній-239]]. При цьому відбуваються наступні реакції:
: <math>{}^{238}_{\ 92}\textrm{U} + {}^{1}_{0}\textrm{n} \xrightarrow {}^{239}_{\ 92}\textrm{U} \xrightarrow[23,5\ \textrm{min}]{\beta^-} {}^{239}_{\ 93}\textrm{Np} \xrightarrow[2,3\ \textrm{days}]{\beta^-} {}^{239}_{\ 94}\textrm{Pu} \xrightarrow[2,4\cdot 10^4 \ \textrm{years}]{\alpha} </math>

При подальшому поглинанні нейтронів <sup>239</sup>Pu перетворюється на {{li|Плутоній-241|text=<sup>241</sup>Pu|Q=Q7205705}}, який внаслідок [[Бета-розпад|β-розпаду]] переходить в [[Америцій-241|<sup>241</sup>Am]].

Таким способом [[Енріко Фермі]] з співробітниками у першому у світі реакторі «[[Чиказька дровітня-1]]» вперше отримав значні кількості плутонію-239, які були [[Мангеттенський проєкт|використані для створення ядерної зброї]]<ref>{{стаття
  |автор=E. Fermi
  |назва=The Development of the first chain reaction pile
  |посилання=http://www.jstor.org/pss/3301034
  |видання=Proceedings of the American Philosophy Society
  |тип=
  |місце=
  |рік=1946
  |lang=en
  |випуск=90}}{{ref-en}}</ref>.

Актиноїди з найбільшими порядковими номерами отримані при бомбардуванні ядер урану, плутонію, кюрію чи каліфорнію іонами азоту, кисню, [[Вуглець|вуглецю]], неону, бору на прискорювачах важких іонів. Так, один із перших методів синтезу [[Нобелій|нобелію]]&nbsp;— бомбардування мішені з [[Уран-238|урану-238]] ядрами [[Неон-22|неону-22]] в реакції
: <math>~\mathrm{{}_{~92}^{238}{}U+{}_{10}^{22}{}Ne \longrightarrow {}_{102}^{256}{}No+4{}_0^1{}n}</math>.

Перші ізотопи трансплутонієвих елементів&nbsp;— [[америцій-241|америцій-241]] та {{li|кюрій-242|Q=Q3007675}}&nbsp;— були синтезовані 1944 року Ґ.&nbsp;Сіборґом, Джеймсом і [[Альберт Ґіорсо|А.&nbsp;Ґіорсо]]<ref name="М. Е. Дриц">{{книга|автор=М. Е. Дриц, П. Б. Будберг, Г. С. Бруханов, А. М. Дриц, В. М. Пановко.|назва=Свойства элементов|місце={{М.}}|видавництво="Металлургия"|рік=1985|сторінок=672|тираж=6500}}{{ref-ru}}</ref>. Ізотопи кюрію були отримані при бомбардуванні ядер [[Плутоній-239|плутонію-239]] [[іон]]ами г[[Гелій|елію]] з енергією 32&nbsp;МеВ:
: <math>~\mathrm{{}_{~94}^{239}{}Pu+{}_2^4{}He \longrightarrow {}_{~96}^{242}{}Cm+{}_0^1{}n}</math>.

Також ізотопи америцію-241 і кюрію-242 були виділені з плутонію, опроміненого нейтронами в [[Ядерний реактор|реакторі]], де вони утворилися в результаті ядерних перетворень<ref name="ТБЭ"/>.

При бомбардуванні {{li|Кюрій-242|text=кюрію-242|Q=Q3007675}} α-частинками утворюється ізотоп каліфорнію [[Каліфорній-245|<sup>245</sup>Cf]]. З допомогою аналогічної реакції з америцію-241 був отриманий {{li|берклій-244|Q=Q18845636}}.

[[Файл:Enrico Fermi 1943-49.jpg|thumb|220px|left|[[Енріко Фермі]]&nbsp;— фізик-експериментатор, першовідкривач трансуранових елементів.]]

1945 року Кеннінгем вперше виділив тверду сполуку одного з трансплутонієвих елементів&nbsp;— гідроксид америцію. Протягом наступних 3–4 років були накопичені міліграмові кількості америцію і мікрограмові кількості кюрію, що дозволило, в результаті опромінення америцію і кюрію, синтезувати ізотопи берклію (Томсон, 1949 рік) і каліфорнію (Томсон, 1950 рік). Вагомі кількості цих елементів були виділені значно пізніше, 1958 року (Кеннінгем і Томсон), а перша сполука каліфорнію (CfOCl) отримана лише 1960 року (Кеннінгем і Уолмен).

[[Ейнштейній]] та [[фермій]] були виділені групою американських вчених з [[Університет Каліфорнії|Каліфорнійського університету]], [[Аргонська національна лабораторія|Аргонської національної лабораторії]] і [[Лос-Аламоська національна лабораторія|Лос-Аламоської національної лабораторії]] в 1952—1953 роках із продуктів [[Ядерний синтез|термоядерного вибуху]] «Майк», виконаного 1 листопада 1952 року. В результаті миттєвого опромінення [[Уран-238|урану-238]] великим потоком нейтронів, що виник при термоядерному вибуху, утворилися важкі [[ізотопи урану]], зокрема уран-253 і уран-255, при [[Бета-розпад|β-розпаді]] яких в результаті утворилися ізотопи [[Ейнштейній-253|ейнштейнію-253]] і [[Фермій-255|фермію-255]]. Ейнштейній був знайдений групою американських вчених на чолі з А.&nbsp;Ґіорсо 1952 року і названий на честь видатного фізика&nbsp;— [[Альберт Ейнштейн|Альберта Ейнштейна]]. Фермій вперше був ідентифікований американським вченим А.&nbsp;Ґіорсо 1953 року у вигляді ізотопу фермію-255, вказаного вище. Фермій названий на честь фізика Е.&nbsp;Фермі, що зробив великий внесок у розвиток сучасної теоретичної та експериментальної фізики<ref name="М. Е. Дриц"/>. Перші вагомі (субмікрограмові) кількості ейнштейнію виділені в 1961 року Кеннінгемом та співробітниками. Фермій і важчі трансплутонієві елементи з більшими порядковими номерами досі не отримані у вагомих кількостях.

Перший ізотоп менделєвію [[Менделєвій-256|<sup>256</sup>Md]] був синтезований у лютому 1955 року (Ґ.&nbsp;Сіборґ і співробітники) при опроміненні ейнштейнію-253 іонами гелію. Для синтезу наступних за менделєвієм елементів довелося використовувати новий метод&nbsp;— опромінення [[Ядро атома|ядер]] урану і трансуранових елементів важкими багатозарядовими іонами. Через надзвичайно малий вихід і короткий [[період напіврозпаду]] ізотопів трансменделєвієвих елементів, синтезованих y цих реакціях, їх ідентифікація виявилася дуже складною і не завжди надійною. Зазвичай, у перших роботах по синтезу елементів із ''Z''{{Unicode|⩾}}102 отримані ізотопи ідентифікувалися чисто фізичними методами, за характером [[випромінювання]] і дочірніми продуктами розпаду.

Спроби отримання ізотопів [[Нобелій|нобелію]] робилися з 1957 року, але першим надійним результатом слід вважати синтез ізотопу нобелію [[Нобелій-256|<sup>256</sup>No]], який був виконаний [[Фльоров Георгій Миколайович|Г.&nbsp;Фльоровим]] [[1963]] року. Для отримання цього ізотопу використовувався [[неон-22|неон-22]].

1961 року А.&nbsp;Ґіорсо і співробітниками був отриманий перший ізотоп лоуренсію шляхом опромінення каліфорнію (переважно [[Каліфорній-252|каліфорнію-252]]) іонами [[Бор-10|бору-10]] і [[Бор-11|бору-11]]; [[масове число]] цього ізотопу не було точно визначене (можливо, 258 чи 259) на той момент. Надійніше ідентифікований ізотоп лоуренсію {{li|Лоуренсій-256|text=<sup>256</sup>Lr|Q=Q18846101}}, синтезований 1965 року Г.&nbsp;Фльоровим з допомогою нуклідів {{li|Америцій-243|text=<sup>243</sup>Am|Q=Q18845594}} і [[Оксиген-18|<sup>18</sup>O]].

== Поширеність у природі ==
Торій та уран мають найвищу поширеність серед актиноїдів; їхні [[Кларки елементів|атомні кларки]] дорівнюють 3{{e|−4}}&nbsp;% і 2{{e|−5}}&nbsp;% відповідно. У [[Земна кора|земній корі]] уран зустрічається у вигляді мінеральної форми [[уранініт]]у&nbsp;— U<sub>3</sub>O<sub>8</sub> (смоляна руда, уранова смолка), а також [[карнотит]]у&nbsp;— KUO<sub>2</sub>VO<sub>4</sub>·3H<sub>2</sub>O, [[отеніт]]у&nbsp;— Ca(UO<sub>2</sub>)<sub>2</sub>(PO<sub>4</sub>)<sub>2</sub>·nH<sub>2</sub>O та ін. Два останніх мінерали мають жовте забарвлення. Уран міститься також майже у всіх мінеральних формах [[Рідкісноземельні елементи|рідкісноземельних мінералів]] ([[фергусоніт]], [[самарськіт]], [[евксеніт]] та ін.).

Уран в природі зустрічається у вигляді ізотопів [[Уран-238|<sup>238</sup>U]] (99,2739&nbsp;%), [[Уран-235|<sup>235</sup>U]] (0,7204&nbsp;%) і [[Уран-234|<sup>234</sup>U]] (0,0057&nbsp;%). З них <sup>238</sup>U має найбільший період напіврозпаду ({{nobr|T<sub>½</sub> {{=}} 4,51{{e|9}} років}}).

[[Файл:Uranium ore square.jpg|thumb|220px|right|Необроблена уранова руда.]]

Найбільше урану видобувається в [[Канада|Канаді]], [[Австралія|Австралії]], [[Казахстан]]і, [[Нігер]]у, [[Росія|Росії]]<ref>{{стаття|автор=А. Корнышева|назва=Экспортеров урана ждет атомный бум|посилання=http://www.kommersant.ru/doc.aspx?DocsID=544392|видання=Коммерсантъ|тип=|місце=|рік=2005|випуск=19(3103)}}{{ref-ru}}</ref>.

Уран належить до рідкісних і розсіяних елементів. Вміст в земній корі урану становить близько 2{{e|−4}}&nbsp;%. Загальні запаси урану становлять мільйони тонн. З мінеральних форм урану відомо близько 200 мінералів, більшість із них належать до [[Природні оксиди|оксидів]] змінного складу (див. вище: [[карнотит]], [[отеніт]])<ref name="Ю. Д. Третьяков">{{книга|відповідальний=Под ред. Ю. Д. Третьякова|назва=Неорганическая химия в трёх томах|місце={{М.}}|видавництво=Издательский центр «Академия»|рік=2007|том=3|серія=Химия переходных элементов|сторінок=400|isbn=5-7695-2533-9|тираж=3000}}{{ref-ru}}</ref>.

Найбагатшими торієм мінералами є [[торіаніт]] (ThO<sub>2</sub>), [[торит]] (ThSiO<sub>4</sub>), [[монацит]], [[шераліт]] (([[Торій|Th]], [[Кальцій|Ca]], [[Церій|Ce]])(PO<sub>4</sub>,SiO<sub>4</sub>)), [[торогуміт]] (Th(SiO<sub>4</sub>)<sub>1−x</sub>(OH)<sub>4x</sub>). [[Торій]], так само, як і уран, супроводжується з [[мінерал]]ьними формами майже всіх рідкісноземельних елементів. Багаті родовища монацитових пісків розташовуються в [[Індія|Індії]], [[Бразилія|Бразилії]], [[Австралія|Австралії]], [[Африка|Африці]], [[Канада|Канаді]], [[Сполучені Штати Америки|США]] і на [[Цейлон]]і.

Поширеність [[Актиній|актинію]] в земній корі дуже мала (атомний кларк 5{{e|−15}}&nbsp;%). Підраховано, що загальна кількість актинію в земній корі становить 2600&nbsp;т, в той час як, наприклад, вміст [[Радій|радію]] дорівнює 40&nbsp;млн&nbsp;т<ref name="Химия протактиния">{{книга|автор=Е. С. Пальшин, Б. Ф. Мясоедов, А. В. Давыдов.|назва=Аналитическая химия протактиния|місце={{М.}}|видавництво="Наука"|рік=1968|серія=Аналитическая химия элементов|сторінок=241|тираж=2200}}{{ref-ru}}</ref>. Актиній міститься в таких природних матеріалах, як [[Сульфіди (мінерали)|сульфідні]], [[Природні силікати|силікатні]], кисневмісні мінерали; в природній воді&nbsp;— у ще менших кількостях, у порівнянні з урановими рудами. Вміст актинію в більшості природних об'єктів відповідає ізотопній рівновазі материнських ізотопів <sup>235</sup>U. Підвищений вміст цього елемента мають такі мінерали, як [[молібденіт]], [[халькопірит]], [[каситерит]], [[кварц]], [[піролюзит]] та ін. Актиній характеризується невисокою міграційною здатністю і переміщенням, тобто поширення актинію менше порівняно з ураном<ref name="Химия актиния" />.

Поширенішим є [[протактиній]], атомний кларк якого 10<sup>−12</sup>&nbsp;%. Протактиній виявлено в урановій руді 1913 року [[Казимир Фаянс|К.&nbsp;Фаянсом]] і О.&nbsp;Герінгом<ref name="А. М. Голуб"/>. Загальний вміст протактинію в земній корі (літосфері) відповідно до вмісту урану (ізотопи протактинію утворюються при розпаді <sup>235</sup>U) становить 4,4{{e|7}}&nbsp;т. Вміст у [[Гірська порода|гірських породах]] вулканічного походження становить {{nobr|0,8{{e|−6}} г/т}}, а в залізних метеоритах {{nobr|0,02{{e|−6}} г/т}}<ref name="Химия протактиния"/>.

[[Період напіврозпаду]] найбільш довгоіснуючого ізотопу [[Нептуній-237|<sup>237</sup>Np]] мізерно малий у порівнянні з [[Вік Землі|віком Землі]], тому в природних [[мінерал]]ах нептуній практично не зустрічається. На Землі його [[нуклід]]и можуть утворитися практично лише з допомогою [[Ядерна реакція|ядерних реакцій]]. Нептуній у мінералах є проміжним продуктом розпаду інших ізотопів<ref name="Химия нептуния" />.

{|class="wikitable"
! colspan="5"| '''Вміст Плутонію в уранових і торієвих рудах'''<ref name="Дж. Кац, Г. Сиборг и др.">{{книга|автор=Ф. Вайгель, Дж. Кац, Г. Сиборг и др.|назва=Химия актиноидов|оригінал=The Chemistry of the Actinide Elements|відповідальний=Пер. с англ. под ред. Дж. Каца, Г. Сиборга, Л. Морсса|місце={{М.}}|видавництво="Мир"|рік=1997|том=2|серія=Химия актиноидов|сторінок=664|isbn=5-03-001885-9|тираж=500}}{{ref-ru}}</ref>
|-
|Руда || Розташування || Вміст<br/>урану, % || Відношення<br/><sup>239</sup>Pu/руда (за масою) || Відношення<br/><sup>239</sup>Pu/U ({{e|12}})
|-
|[[Уранітит]] || Канада || 13,5 || 9,1{{e|−12}} || 7,1
|-
|Уранітит || Бельгійське Конго || 38 || 4,8{{e|−12}} || 12
|-
|Уранітит || Колорадо || 50 || 3,8{{e|−12}} || 7,7
|-
|Концентрат уранітиту || Бельгійське Конго || 45,3 || 7{{e|−12}} || 15
|-
|[[Монацит]] || Бразилія || 0,24 || 2,1{{e|−14}} || 8,3
|-
|Монацит || Північна Кароліна || 1,64 || 5,9{{e|−14}} || 3,6
|-
|[[Фергусоніт]] ||—|| 0,25 || <1{{e|−14}} || <4
|-
|[[Карнотит]] ||—|| 10 || <4{{e|−14}} || <0,4
|}

Наявність [[Плутоній|плутонію]] в невеликих кількостях у мінеральних формах урану було вперше встановлено 1942 року. Верхня межа поширеності на Землі <sup>244</sup>Pu&nbsp;— найбільш довгоіснуючого з ізотопів плутонію&nbsp;— становить {{nobr|3{{e|−22}} г/г}}. Відомо, що [[настуран]] і [[карнотит]], знайдені в Канаді та в штаті Колорадо, містять невелику кількість ізотопу плутонію <sup>239</sup>Pu, який випромінює α-частинки. Було визначено вміст плутонію в ряді уранових руд, з наступним виділенням плутонію з відходів виробництва <sup>239</sup>Pu. У жодній із цих мінеральних форм (див. таблицю) не було виявлено іншого ізотопу плутонію, крім [[Плутоній-239|плутонію-239]]. У зразках [[Місячний ґрунт|місячного ґрунту]] плутоній не виявили<ref name="Дж. Кац, Г. Сиборг и др."/>.

Однак виділення природного плутонію навіть з найбільш збагачених цим елементом уранових руд є непрактичним і не зможе витіснити штучне отримання цього елемента. На це вказує той факт, що для виділення мікрограмових кількостей плутонію потрібно на кожен виділений мікрограм плутонію переробити 100&nbsp;т рудного концентрату плутонію<ref name="Дж. Кац, Г. Сиборг и др."/>.

== Застосування ==
З усіх актиноїдів нині практичне застосування знаходять головно т[[Торій|орій]] (Th), [[Уран (хімічний елемент)|уран]] (U) і [[плутоній]] (Pu). Ізотопи <sup>233</sup>U, <sup>235</sup>U і <sup>239</sup>Pu є ядерним пальним в [[Атомний реактор|атомних реакторах]] і виконують роль [[Вибухові речовини|вибухової речовини]] в [[Атомна бомба|атомних бомбах]]. Деякі ізотопи актиноїдів (<sup>238</sup>Pu, <sup>242</sup>Cm, інші), випускаючи α-частинки високої енергії, можуть служити для створення джерел струму з терміном служби до 10 років і бути необхідними, наприклад, для живлення навігаційної радіоапаратури супутників. У таких джерелах струму теплова енергія, що виділяється при радіоактивному розпаді, за допомогою спеціальних пристроїв перетвориться в електричний струм. Вивчення властивостей актиноїдів має велике теоретичне значення, оскільки дозволяє розширити знання про властивості атомних ядер, хімічну поведінку елементів і&nbsp;т.&nbsp;д.<ref>Любич О. Й., Пчелінцев В.&nbsp;О.&nbsp;Фізичні основи металургії кольорових і рідкоземельних металів: Навч. посібник.&nbsp;— Суми: Вид-во СумДУ, 2009 ISBN 978-966-657-255-7 с.208</ref>

== Примітки ==
{{reflist}}

== Література ==
* [http://leksika.com.ua/16981029/ure/aktinoyidi Ю.&nbsp;Я.&nbsp;Фіалков. Актиноїди // Українська радянська енциклопедія] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20161018215457/http://leksika.com.ua/16981029/ure/aktinoyidi |date=18 жовтня 2016 }}
* {{МГЕ|nocat=1}}
* Глосарій термінів з хімії // Й.Опейда, О.Швайка. Ін-т фізико-органічної хімії та вуглехімії ім.. Л.&nbsp;М.&nbsp;Литвиненка НАН України, Донецький національний університет&nbsp;— Донецьк: «Вебер», 2008.&nbsp;— 758 с. ISBN 978-966-335-206-0
* Физико-химия актиноидов / А.&nbsp;П.&nbsp;Шпак [и др] ; НАН Украины, Ин-т металлофизики им. Г.&nbsp;В.&nbsp;Курдюмова, Нац. техн. ун-т Украины «Киев. политехн. ин-т».&nbsp;— К. : Академпериодика, 2002.&nbsp;— 258 с.&nbsp;— Библиогр.: с. 249—254.&nbsp;— ISBN 966-8002-15-6
* Катерина Нікішова. Актиноїди&nbsp;— сімейство радіоактивних елементів // Колосок.&nbsp;— 2014.&nbsp;— №&nbsp;11.&nbsp;— С. 18-23

== Посилання ==
* [https://vue.gov.ua/Актиноїди Актиноїди] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20220225053846/https://vue.gov.ua/Актиноїди |date=25 лютого 2022 }} // {{ВУЕ1}}

{{Періодична система хімічних елементів}}

[[Категорія:Хімічні елементи]]
[[Категорія:Актиноїди|*]]